— Та що ви, сусідки, такі, їй-Богу!.. Чоловік із жінкою стільки не бачилися, може їм поговорити треба, а ви перешкоджаєте. Вони (себто Ігор) завтра їхатимуть, то ж хочуть із жінкою набутися хоч трохи.
Сконфужені жінки почали вибачатися і виходити з хати. Ігор подякував господині, але випхав її також і тоді замкнув двері на гачок.
— Сороки безхвості! — сказав з досадою. — Зараз побіжать по селі плітчити...
— Хай! — зідхнула Маруся. — Може тепер матиму спокій. А то ж вулицею не можна було пройти. Свистали за мною, грудками кидали, колись навіть шибку у вікні вибили...
Голос її задрижав, а очі вперлися в кут і наливалися сльозами.
— Марусю, не треба!.. — пригорнув її до себе. — Не звертай уваги на всякого роду дикунство. Це ж — село. Не можеш стати вище від того, що там про тебе говоритиме якась Хівря, чи Горпина?
— Не можу, Ігорю, бо я сама про себе тепер гірше думаю, ніж вони говорять...
— Як можна, Марусю? — жахнувся він. — Що ж ти, остаточно, такого зробила?! Чи ж справді уважаєш ганьбою своє материнство? Ти ж зневажаєш ні в чому неповинну дитину!
— Дитина тут ні при чому, Ігорю. Я зневажаю сама себе, і знову ж не за те, що ти думаєш. Зневажаю себе за те, що раніше була про себе такої невисокої думки, що не шанувала того, що було найліпше в мені, що уважала себе такою нікчемною, що так легко змінила свої переконання...
— Обвинувачуєш мене?
— Ні, Ігорю, не тебе — себе саму, Ти був лишень каменем, на який я у своїй сліпоті наткнулася і впала, але рівночасно ти ж і став причиною мого прозріння. Через тебе я навчилася багато... Ні, Ігорю, я тебе не обвинувачую.
— Гірка потіха!..
— Я зовсім тебе не потішаю — кажу лишень правду.
Він шанобливо поцілував їй руку.
— Не будемо сваритися, Марусю, — попросив. — Я, їдучи сюди, думав, що так багато тобі скажу, а тим часом не сказав нічого. І, думаю, що не треба зараз нічого драстичного зачіпати. Говорім про щось іншого... От, я й забув: кланявся тобі Веретелюк.
При згадці про Веретелюка Маруся проясніла й усміхнулася:
— Та твоя «Каланча» — страшно мила людина!.. Він, здається, і смертника може розрадити і мертвого розсмішити. Уяви собі, з найповажнішою міною і найбільшим переконанням каже мені таке: «Я, Маріє Григорівно, з власного досвіду знаю, що кохання — це стріла Амора, яка спочатку потрапляє в серце, а потім вилазить боком»... — і вона дрібно розсміялася.
Він розсміявся подвійно весело не так з дотепу, як з утіхи, що вона нарешті повеселіла, і в душі поблагословив Євгена за слова, які стали тепер причиною Марусиного сміху. Боже, Боже, чого б він тільки не дав, чим би не пожертвував, щоб затримати цей сміх! Але дарма! Сміх її продзвенів, як голос ненароком покоченого по землі дзвінка, а тоді обличчя набрало знову втомлено-сумного і внутрішньо-зосередженого виразу.
— А що представляє собою той Лукіянчук? — спитав поспішно Ігор, щоб не дати їй думати над сумними речами.
Маруся здригнулася від цього питання і враз густо почервоніла.
— Звідки знаєш про нього? — спитала також і, щоб укрити замішання, взялася непотрібно перекладати на столі якісь книжки.
— Писав до мене.
— Писав до тебе?!
— Писав. Але чому ти так збентежилася? Робив він тобі якісь прикрощі?
— О, ні! — надто спішно заперечила вона. — Сильвестер Михайлович є дуже шляхетною людиною і до всіх добре ставиться. Його всі люблять, всі поважають, хоч і побоюються, бо він дуже суворий...
— Молодий, старий? — випитував Ігор, підозріло приглядаючись до Марусі.
— Не знаю, скільки йому років.
— Жонатий?
Маруся враз випростувалася на повний зріст і, бліда від гніву, стала перед Ігорем.
— Твоя цікавість, Ігорю, йде по образливій лінії, — сказала шорстко. — Відчуваєш це, чи ні?
Не витримав її погляду й спустив голову.
— Вибач, — перепросив. — Але зовсім трачу голову від почувань...
— Зате я не трачу! — сказала з притиском. — Не трачу і вже більше ніколи не страчу! Занадто дорого обійшлася мені перша наука, і я можу сказати, як Євген: кохання — це стріла Амора, яка спочатку потрапляє в серце, а потім вилазить боком.
— Ти стаєш брутальною, Марусю, — сумно зауважив він. — Чи справді нічого кращого не можеш сказати про наше кохання?
— А ти можеш домагатися від мене чогось кращого?
— Я, Марусю, нічого від тебе не домагаюся, навпаки, я бажав би віддати тобі все, що маю, що можу, і себе самого на додаток. І єдине домагання, яке я ще ставлю і від якого ніколи не зречуся — це казати мені правду. Я ніколи не згоджуся користати з ласки і милосердя жінки, яка мене не любить, хоч би мав загинути від кохання. І тобі, Марусю, при всій моїй глибині почувань до тебе, при всьому, що сталося, я накидатися не буду. Зараз не питаю тебе нічого, а навіть прошу нічого мені не казати, бо по всьому пережитому ти знеохочена і ворожо до мене наставлена. Не гніваюся за це зовсім. Але я вірю, що все мине і все буде добре... А тепер, коли ти вже така ласкава, що не женеш мене геть, покажи мені місце, де б я міг лягти. Я не спав три ночі підряд і більше вже не можу витримати.