Справді був утомлений і вичерпаний жахливо. Хотів лягти, заплющити очі, нічого не бачити, не чути, не думати...
Ледве дочекався, поки Маруся постелила йому на ослоні, а тоді, не говорячи ні слова, ліг і відразу ж заснув, навіть не помітивши, коли згасло світло.
* * *
Другого дня, помимо очевидного небажання Марусі, пішов зложити візиту Лукіянчукові. Намовляв і Марусю йти разом, але вона рішучо відмовилася. В її замішанні і всій поведінці, коли тільки мова сходила на завпеда, було щось дуже підозріле й інтригуюче. Але вже нічого не випитував і пішов сам.
Школа містилася в колишньому будинку приходства, як і всі хати, обдертому і знищеному часом. Березовський уже з практики знав, як важко видерти від держави щось на ремонт, і не здивувався зовсім, що двері потріскали й ледве трималися в зігнилих одвірках, що розхитані дерев’яні сходи, поки що скріплені морозом, грозили розлетітися у перший же теплий день, що в сінях пахло цвіллю й димом, а давно не білені стіни були аж рябі від різнорідних написів, бруду і дір.
А на шкільному подвір’ї зібралося десятка зо два дітвори, переважно у віці 10-12 років. На перший погляд скидалися вони на купу лахів, витрушених з мішка — такі були всі обірвані й нехлюйні. Всі повбирані або в занадто малу, або занадто велику на них одежу, що мала латку на латці, повзувані у якісь величезні шкарбани, викривлені, вируділі, зчаста позв’язувані шнурками, або дротами. Дівчатка стояли купкою окремо, тулячись під захист стіни, але хлопці ганяли з вигуками, штовхалися, перекидали один другого й чубилися. В їхніх забавах відразу відчувалася жорстокість і злоба дитинства, вибуялого серед звихнених обставин, де нема місця для ласки й ніжности. Виглядали, як зграя малих старців і злочинців, викликавши у Березовського почуття гіркого жалю.
«Чим вони живуть, ці діти, і яку радість мають зі своїх юних літ?» — вже всоте виринуло перед ним питання, яке з’являлося кожного разу, коли бачив дітей.
Завпед мав якусь роботу, з якою винісся з учительської кімнати до порожньої класи, і туди, власне, завели Березовського.
Тільки глянувши на Лукіянчука, він відразу відчув заздрісним серцем ту причину, яка змушувала Марусю бентежитися й ніяковіти при згадці за завпеда: це був зовсім молодий і гарний, міцної будови, хоч і невисокого росту, ясний блондин зі сміливо закресленими темними бровами над живими сірими очима і з твердим волевим підборіддям. Мав такі ж самі тверді, але гарного рисунку уста і густі, трохи загнуті всередину, як у гризунів, зуби. Поверх сірого убрання мав накинутий наопашки чорний плащ, між коміром якого, та коміром сірого піджака різко біліла непорочною свіжістю тоненька смужка шалика, надаючи досить скромній туалеті Лукіянчука якогось педантичного, а навіть аристократичного вигляду.
Так небагато часу треба було, — всього кілька секунд, — щоб перейти віддаль від дверей до столу, але за цих кілька секунд Ігор зрозумів дуже багато, і серце його відразу набрякло глибокою ворожістю до, справедливо беручи, ні в чому неповинного завпеда.
А Лукіянчук вичікуючи дивився на гостя, не випускаючи з невеличкої, але, видно, сильної руки пера, яке повисло над густо списаним папером. І ця рука з акуратно підстриженими в трикутники нігтями також дратувала Березовського і також йому не подобалася. Однак, не давши по собі нічого пізнати, приступив до столу, назвав себе і привітався.
— Чув, чув... Дуже мені приємно... — з чемною стриманістю відповів Лукіянчук, твердо стискаючи долоню Березовського.
Стиск був короткий, а однак Ігор, дуже чулий на дрібниці, пізнав непомильно, що в його руці — рука енергійна, чесна і несхибна.
— Сідайте, будь ласка, — запросив Лукіянчук, підставляючи Ігореві свого стільця, і підсунув ближче цигарки: — Куріть.
— Дякую... Та ви сидіть, сидіть — я не надовго...
Але Лукіянчук уже сів зверху на парту і подав вогонь.
Обмінюючись звичайними чемностевими реченнями, обидва сильно затягалися димом і крізь нього придивлялися один одному, обидва старалися укрити свою цікавість, або і ще щось більше від цікавости, і обидва розуміли, що між ними з першого погляду почалася якась гра. Лукіянчук при тому нервово хитав ногою, що зраджувало хвилювання.