— Ну, не буду вас затримувати, — підвівся Березовський, бажаючи якнайскоріше скінчити зі своїм неприємним обов’язком. — Я прийшов засвідчити, колего, вам своє пошанування і свою подяку за оборону моєї дружини від бабської напасти...
Зі швидкістю полевого коника Лукіянчук зістрибнув з парти і вмить опинився біля вікна, обернувшись до Березовського плечима. Потім повернувся до нього обличчям і, нервово поправляючи свого білого шалика, сказав:
— Я, колего, не можу прийняти вашої подяки, бо моя оборона йшла всупереч моїм переконанням. І, коли хочете знати, я найбільше жалую, що не мав можливости раніше оборонити Марію Григорівну від справжньої напасти...
І він про переконання!..
Березовському перехопило віддих і від несподіванки, і від образи, і від обурення на цього безличного чоловіка, що смів таке казати.
— Моя дружина... — почав повільно, відчуваючи, що блідне.
— Ах, лишіть, колего своє позерство! — досадливо і зневажливо перебив його Лукіянчук! — Марія Григорівна є вашою жертвою, а не дружиною.(
— Це хамство! — вибухнув Ігор. — До побачення!
Забрав свою шапку і гордим кроком попростував до дверей, але на півдорозі зупинився, спаралізований словами, що впали у нього за плечима:
— «Нум же й ми віддавати Москві ще й ту мізерію, яку вона нам лишає»...
Березовський різко крутнувся і, за своєю звичкою, «зробив цицеронівську паузу надуми», щоб дошкульніше вдарити свого противника, але не розрахував того, що противник не буде чекати.
— Так, так... — продовжував Лукіянчук, сумно похитуючи головою. — На словах ми є дуже горді, а на ділі на превелику радість ДЕКОГО самі добровільно стаємо бидлом без закону, без традиції і без моралі. Самі!
— Я на ці речі маю власний погляд! — сказав Ігор і відчув, що сказав не те.
Тепер скипів Лукіянчук, і гнів густою фарбою залив його обличчя.
— Мій пане, — крикнув він, — людей з такими поглядами, як ваші, я б на гарматний постріл не допустив до виховної роботи!
— Щастя, що ви цими справами не розпоряджаєтесь... — іронічно усміхнувся Ігор, ледве розсуваючи ствердлі уста.
І знову рушив до виходу Але бистрий Лукіянчук випередив його, став на порозі і вперся руками в одвірки.
— Ні, колего, коли ми вже почали цю розмову, то мусимо її скінчити! — сказав рішучо, і його загнуті трохи всередину зуби гризуна блиснули хижо. — Я все ж таки вищої думки про вас і не вірю, що ви щиро радієте з того факту, що я не розпоряджаюся більшими справами. Я, як і ви, міг би мати у своїх руках, щось більше від завпедства, але мене, як і вас, утримують від цього ті самі причини... А тепер, коли ви вже знаєте, з ким говорите, прошу мені уділити хвилину часу для обміну в загальних рисах наших поглядів.
Та коса натрапила на камінь, і Березовський зробив їдку гримасу.
— Не відчуваю найменшої потреби в тому, шановний колего, — з ласкавою скажениною в голосі відповів він. — І жалую дуже, що моя дружина по своїй молодості й недосвідченості забагато говорить...
Помстився! На секунду обличчя Лукіянчука здригнулося, але зараз же прийняло спокійний вигляд.
— Я помилився, — промовив тихо. — 3 вами дійсно нема про що говорити. Прошу, — і відступився з порога.
І лишень коли Ігор вийшов у коридор, крикнув йому навздогінці:
— Не забудьте, проходячи повз учнів, підняти трохи шапку і сказати їм до побачення! Учителі мусять бути прикладом для своїх вихованців під кожним оглядом... — і з лоскотом затріснув двері.
Таки не залишився в боргу і дав поличника в спину. Ігор скреготав зубами від люті. Ледве стримував себе, щоб не вернутися і не зробити скандалу. О, як він зненавидів цього білобрисого чоловіка з білим шаликом на шиї, швидкого, як польовий коник, і безкомпромісового до нахабства! Не було жадного сумніву, що він підлабузнювався до Марусі. По ній же, коли вона сюди приїхала, не було нічого видно. Вона, може, ще й сама нічого не знала. Ну, і той завпед напевне розігнався до неї зі своїми почуваннями. Але потім побачив, що...
Ігор злосливо і вдоволено усміхнувся:
«Попеклися, пане колего: дівчина виявилася непридатною для кохання!.. Ха-ха-ха!.. Це був для вас несподіваний сюрприз, правда ж?..»
Але злодарство відразу ж змінилося шаленим приступом ревнощів:
«А що ж Маруся? Чи, будучи сама непридатною для кохання, не могла його покохати?»
Він мало не засичав з болю від тієї думки. Викликав перед собою образ Лукіянчука, глянув на нього об’єктивним зором, уявив собі тодішній душевний стан Марусі, скривдженої, пригнобленої, самотної і беззахисної, — і догадка перейшла в певність. Так, так, ось і причина її бентеження, її холодности, а, може, й переміни «переконань».