— Ні, можеш питати, — знову усміхнулася Зоя й послала свій сумний погляд кудись убік. — Розвелася тому, що мій чоловік розчарувався у мені. Він, знаєш, є великим естетом, любить усе виключно небуденне, а подружнє життя розуміє, як суцільну насолоду і безперервне кохання... Я ж, як бачиш, тепер не відповідаю естетичним вимогам і не можу служити насолоді, бо готуюся до найбуденнішого явища, якого може сподіватися кожна заміжня жінка.
Говорила й гірко-гірко усміхалася, а він дивився, слухав і чудувався все більше: ні, це таки не була та сама Зоя. Тієї Зої, яку він знав раніше, не міг би відкинути жадний мужчина! Та Зоя, яку він знав, не вміла так сумно усміхатися. Та давнішня Зоя не могла б оповідати про свою поразку, бо вона не знала поразок. Хто ж був той, що знехтував її коханням, зламав її гордість і навчив так жалюгідно усміхатися?
І Березовський повторив своє питання вголос:
— Хто він?..
— Артист, — зідхнула Зоя. — Але тепер нема вже про що говорити. Він має іншу.
Йшла поруч і продовжувала розмову. Питали одне одного про життя, дбайливо уникали найменшого натяку на свої колишні взаємини. Але відповіді й одного й другого були мало цікаві: Ігор фактично не міг нічого цікавого про себе оповідати, а Зоїні відповіді виходили мляво й невиразно. Її більше не захоплювали можливості майбутнього, і про нього вона, здається, навіть не думала; вона нічого не знала з міжнародніх подій, нічого не читала з новинок літератури, а й про музичні новини Березовський міг їй більше оповісти, ніж вона йому, хоч він зовсім не мав нічого спільного з музикою. Взагалі вона була якась отупіла, збайдужіла й знеохочена до всього.
Помалу-помалу Ігор вичитав не так з відповідей, як з виразу обличчя й тонів голосу, ту нескладну драму, що спіткала Зою. Виходило ясно, що Зоя нарешті пізнала справжнє кохання. Не те кохання, яке соромилося реєстрації в ЗАГСІ, і не те, яке боялося ланцюгів, і не те, яке приноситься з легкої руки в жертву кар’єрі й покликанню, а те кохання, яке прагне права прилюдности, яке хоче досмертного зв’язку і для якого з радістю приноситься в жертву все-все, включно з власними інтересами. Зоя полюбила, і з кохання вилонилася цілком інша жінка, що забажала утривалити свою любов довічно. Вона нарешті відчула потребу — мати родину. Зрештою, може такої потреби й не відчувала, але думала, що при допомозі дитини прив’яже свого вибранця до родинного гнізда. І помилилася. Була цікавою для свого чоловіка доти, доки не стала його рабинею, доки не спробувала закинути на нього зашморг. Тоді все увірвалося.
— Він обіцяє платити на дитину скільки я забажаю, але дитини не хоче знати, — сказала вона несподівано, не слухаючи, що говорить Березовський.
Видно, була цілковито поглинута пережитим і не могла від нього відірватися. Зазнала удару в житті, якого ніколи не сподівалася, і це її зломило.
— Я раджу тобі, Зоє, якнайменше думати над тим, чого вже не можна вернути, — доброзичливо порадив Ігор, якому стало її жаль. — Ти ще молода і зможеш наново влаштувати своє життя.
— Думаєш, що я сама цього не знаю? Мені тільки просто смішно...
— Смішно? О, тобі, голубко, зараз не до сміху, — подумав Березовський. — Силуєш себе на байдужість, але, видно, що страждаєш глибоко. Де ж твоя самовпевненість? Де ж твоє ігнорування цілого світу? Де ж ота твоя славна девіза: я так хочу, як я хочу! Тепер, навпаки, у твоєму погляді можна вичитати питання за питанням: «Чи я так поставила крок? Чи я добре сказала? Чи я добре граю свою ролю?» Ех, Зоє, Зоє!
Відлижний день хмурився мрякою, в якій втомлено крутилися, спадаючи на землю, зірчасті сніжинки, осідали на чорному хутрі Зої й топилися. Під ногами на хіднику хляпала розмішана сіра кваша, згорнені в кучугури, почорнілі й засмічені купи снігу нагадували недалеку весну, але все ж було якось невідрадно й сумно, принаймні Березовському.
Врешті дійшли до дому, де мешкали батьки Зої й зупинилися. Раніше Зоя сказала б рішучо: «до побачення», або, не глянувши навіть на свого супутника, попростувала б на сходи, давши мовчазний дозвіл, чи наказ, — іти за собою. Тепер же вона жалісно усміхнулася й несміливо попросила:
— Може зайдеш?... Вип’єш склянку чаю з варенням. Маю варення з райських яблучок, а ти ж його так любиш...
Березовський заперечливо похитав головою:
— Ні, Зоє, дуже дякую, але я не зайду більше до тебе ніколи!
— О! — скривилася вона. — Ти ще й досі гніваєшся на мене? Але я думаю, що ми приятелями можемо лишитися й надалі.
— Приятелями? Ні, Зоє, ми приятелями не були ніколи й тепер не будемо. Дружба — дуже гарна річ, але не тоді, коли нею намагаються підмінити інше почування. Я не потребую такої милостині, а тебе прошу — не ображати спробами всяких фальшивок того гарного минулого, хоч би з пошани до того самого минулого.