А тітка Уляна ходила довкола нього навшпиньках, мов довкола розбитого яйця, і зідхала. Вся вона була втіленням доброти, розгублености й страху. Коли в тридцять третьому році вимерли з голоду її діти, а чоловіка застрелено при спробі втечі з-під арешту, страх застиг у гарних блакитно сірих очах тітки Уляни і так лишився досі. Маруся все згадувала в листах, що тітка Уляна всього боїться, а найбільше потерпає, щоб Маруся не відправила її назад в село, де лишилася сама піврозвалена хата.
І тепер, подаючи страву Ігореві, вона дивилася на нього благально і питала зі страхом:
— А борщ вийшов — як?..
— Дуже добрий! — хвалив Ігор, хоч йому їда не йшла в душу. — Я вже давно такого й не нюхав.
— На здоров’ячко, на здоров’ячко!.. — усміхалася щасливо тітка Уляна і сумно кінчала: — Колись то я вміла доладу і зварити і спекти, а тепер вже не вдам так. Сама смаку в їді не маю ніякого. Що не їм, а воно мені, як трава з полином: гірке-гірке і мов би ніяке...
Підперши зажурено кулаком бороду, тітка Уляна все журилася Марусею і сумувала вголос:
— Такий тепер слабовитий народ пішов! У нас, було, молодиця дитину під снопами спов’є без нікого, ще й копу дожне, а потім дитинку у фартух загорне, додому прийде, води нагріє, дитину скупає, припічок підведе, корову здоїть та й аж тоді лягає — породілля. А зараз — та куди там!.. Ось і на Марусю глядя: молодичка, як вода з криниці. А бач — і дохтори не дуже то помогли... Ох, Господоньку милосердний, подай здоров’ячко болящій Марії і младенцеві!..
— Знову ж, — міркувала далі, — такі порядки чудні: щоб до хворої та найближчої родини не пустити!.. А було ж як? Та до породіллі півсела сходилося й ніхто ніякої зарази не боявся. Підіть-но ви до тих дохторів і попросіть їх. Усе ж, як воно там уже не той, але ви ж Марусі ніби чоловіком є і батьком дитині, — мусять вас пустити...
«Ніби чоловіком»!..
Ігор пробув дома три дні, зареєстрував дитину на своє прізвище і назвав її, згідно з бажанням Марусі, Тетяною.
А в самий день від’їзду таки випросив на відвідини хворої. Було з цим багато клопоту й церемонії, але, коли врешті його, вдягнено в стерильний халат, шапку, маску і білі полотняні панчохи, натягнені поверх черевиків, привели до палати — Маруся спала, обернувшись обличчям до стіни. По кількох безсонних добах спала вперше, і йому не дозволили її будити. Та він і не хотів її будити. Був щасливий тим, що може п’ять хвилин чувати над нею, оберігаючи її сон, як того стільки разів бажав, кидаючись неспокійно по своєму кавалерському ліжку. Тепер же Маруся могла спокійно спати, поки він тут, поки уважно рахує її мірні віддихи, дивиться на темне прядиво її волосся, розсипане по подушці, й сторожить, щоб на неї не впала, бува, яка порошина...
... Маруся пролежала в лікарні два місяці, а він, перевантажений з головою клопотами іспитів і закінчення шкільного року, більше не міг її відвідати. З нетерплячкою чекав на вакації. Та, замість вакацій, дочекався мобілізації. Був старшим лейтенантом резерви і топографом, то ж з перших днів попав до штабу дивізії, звідки годі було думати вирватися у відпустку.
У вересні-жовтні «визволяв» Галичину, а потім, по розділі Польщі, опинився в глибині Московщини, перебуваючи й далі на службі в топографічному відділі.
Маруся ніяк не могла поправитися після тяжкого породу, хоч в листах запевняла, що почуває себе зовсім добре. До праці, однак, не могла вернутися, одержувала допомогу, як дружина військового, і якось там давала собі раду. Її листи стали тепер жвавіші й змістовніші, але виключно тому, що на три чверті були посвячені Танічці. Маруся докладно інформувала Ігоря про кожний поступ дитини, про кожний проблиск свідомости, про кожну усмішку, чи неспокійну ніч, а вже найбільше про здоров’я. Дівчинка вродилася кволою і слабовитою, але поволі кріпла й розвивалася нормально.
Ігор цілковито поринав у кожний лист, вивчав їх напам’ять і з них намагався відтворити собі образ Танічки.
Дві невиразних фотографії, неподібні зовсім між собою, казали йому дуже мало. А він так бажав її бачити!.. Часто снилася йому на руках у шпитальної няні, чи Марусі, але все так, що він її не бачив. Хотів узяти її на руки й роздивитися, але кожного разу і нянька і Маруся тікали, або давали йому згорток якоїсь білизни, запевняючи, що це — дитина. І він кожного разу лишався гірко розчарованим.
Віддаючи всю увагу Танічці, Маруся ні разу ані словом не торкнулася всього того, що їх розлучило, чи лучило, хоч Ігор вперто в кожному листі цю справу порушував. Мусів вдоволитися побажанням доброго здоров’я і скорого повороту. І на тім будував усі дальші надії.