А Ігор неустанно думав про втечу. Було в нього кілька визрілих планів, які в основному зводились до одного: пробитися крізь фронт, дістатися додому, захопити Марусю й Танічку, а тоді разом тікати далі. Але без них втеча не мала сенсу, а обставини складалися так. що дорога додому була далека і загрожена. Лізти насліпо не хотілося, бо ж тепер, коли мета ставала близькою, смерть була дуже небажаною. І Березовський вичікував слушного моменту. Так мало треба було для здійснення його планів: щоб лишень фортуна на хвильку обернулася спиною на схід!..
І так таки одного дня сталося: якась німецька частина, скріплена танковими з’єднаннями, повела контратаку, відкидаючи большевицькі сили назад. У невеличкому містечку йшов запеклий бій, але по всьому видно було, що німці переможуть. Ігорева голова працювала з шаленою напругою: не відступити, сховатися в якійсь дірі, дістати цивільний одяг і проскочити всього-навсього пару кілометрів на захід від бойової лінії. Там уже можна буде дати собі раду. Він уже навіть заскочив у якусь хату, де серед поперекиданих і порозтрушуваних у паніці речей, знайшов менше-більше придатні лахи, а в сінях — вихід до пивниці. Отже...
Але власне в цьому останньому моменті пекельна сила вогню й гуркоту, що увірвався десь із боку, вдарила на нього, вирвавши йому з-під ніг землю...
З важким пораненням грудей і бедра він пролежав у кутку сіней півдня і цілу ніч (Боже, як далеко можна було за той час забігти!), а на другий день ранком, вибивши ворога назад, його підібрали свої. Це було в травні 1943-го року...
Поки він зализував рани, валяючись по лазаретах, місто, куди тягнулися його думки, вже було в руках большевиків. Втеча стала справою неактуальною, й Березовський думав з жахом про те, що знову доведеться животіти під владою кривавої емблеми кремлівської зірки.
Але, як лишень прийшов до пам’яти, відразу попросив у командування розшукати Марусю, як рівно ж повідомити її про себе. Та збігали тижні й місяці, а відповіді не було ніякої.
Вже на початку осени він виписався з лазарету, однак, признаний за станом здоров’я непридатним до військової служби, дістав довготермінову відпустку разом з дозволом виїхати на поправку до родини.
З папірцем у кишені і милицями попід пахами, виснажений і хворий, почав пробиватися додому. Серед загальної руїни і браку нормальної комунікації досягнув своєї мети лишень по вісьмох днях, підчас яких не раз доводилося «воювати» милицями, а ще більше — язиком. Та, нарешті, таки добився.
Боже, як сумно привітав його знайомий двірець! Замість станційного будинку лишилася купа руїн, замість старих крислатих кленів і струнких тополь, які росли по другий бік станції, — сама покопирсана ямами пустеля, замість звичного людського гамору — понура тиша і запустіння. Не було вже й крикливих візників з допотопними худющими шкапами і обшморганими фіякрами — не було нічого.
Сумно, сумно, сумно!..
Підпираючись милицями, ледве волочачи за собою незагоєну ще в бедрі ногу, пошкутильгав пішки, з трудом поборюючи ями, позаливані вщерть недавнім дощем. Шкутильгав, а непрохані сльози тиснулися на очі, і серце рвалося наперед до старої міщанської хати на передмісті, де чекали його дружина і дитина. Це ж добігає четвертий рік, відколи бачив їх востаннє, а з туги й думок, що присвятив їм за час розлуки, можна було збудувати міст аж на другий кінець світа...
Маруся, Танічка!.. Тепер усе піде по-новому!.. О, тепер він, хоч і кволий тілом, але морально почуває в собі стільки сили, що зуміє життя схопити за роги і обернути так, як буде треба! Війна ще тягнеться. Ще невідомо, як воно все скінчиться. Але одне є певне: під родину він зуміє покласти міцні підвалини!
Маруся!.. О, вона напевне вже забула все гірке, що сталося між ними, і простила йому. Не могла не забути, не могла не простити! Адже він стільки натерпівся, адже стільки крови й жаху розіллялося по цій землі, що в них не могли не розчинитися такі дрібниці! Бо і що їх, остаточно, розлучило? Дрібниця!
А Танічка? його люба, дорога, милесенька Танічка!.. Вона ж уже величенька — має майже чотири з половиною роки! Як біжить час!.. Тітка Уляна казала, що в Танічки ще потемніють очки й волосячко... А як почуває себе тітка Уляна? Та безконечно добра і все злякана тітка Уляна?
Боже, і чому ж то так далеко?..
Обтирав піт з чола, час-від-часу на хвилинку зупинявся, переводячи віддих, поправляв милиці й шкутильгав далі під співчутливо-цікавими поглядами перехожих. Дехто навіть кланявся йому шанобливо, дехто далеко вступався з дороги, а дехто навіть зачіпав на розмову: