— Звідки?
Ігор казав.
— А куди?
— До жінки.
— А-а!.. Ну, щасливо!..
Ігор ішов далі.
А все ж сумно. Місто ніби вимерло наполовину і наполовину розсипалося в руїни. І обличчя все чужі — хоч би тобі де одне знайоме з виду! Нема!
Шкутильг-шкутильг!.. Але й сонце припікає, дарма, що вже вересень кінчається... Чи то так зіпрів тому, що сили немає?
Шкутильг-шкутильг!.. Ще п’ять кварталів... Ще чотири... Ух, як тяжко!..
Ну, нічого, вже недалеко. А там зустріне Маруся, з чайчиним криком припаде до грудей, покличе Танічку... Танічка прибіжить... Що скаже?.. Потім Маруся подасть теплу воду до миття, чистий рушник і мило... В хаті буде затишно, прохолодно і пахнутимуть сушені яблука...
Шкутильг-шкутильг!.. Останній квартал!..
Ігор завернув —: і став, як вражений громом: пустка і руїни! Вся сторона знайомої вулички, по якій стояла хата, — мов би ножем врізав, мов би по ній у страшному розгоні промчав тяжкий вогненний вал, попалив усе, потрощив, лишивши по собі купу згарищ...
Ігор задрижав і, щоб не впасти, мусів спертися спиною до якоїсь стіни і заплющити очі, перед якими все нараз затанцювало і почало замазуватися в невиразні плями.
А де ж тоді Маруся? А де ж Танічка?..
Світ потемнів, став холодним неприязним, ворожим.
— Ой, мамо! — розітнувся побіч з відкритого вікна молодий жіночий голос. — Чоловік якийсь стоїть, військовий!..
— Де? Де? — затупотіли спішно чиїсь кроки. — Може, Павло?..
За якусь хвилину біля Ігоря стояло дві жінки — старша і молода — та ще хлопчина років шести. Наскакували на нього, питали, але він не міг відповісти нічого, навіть не розумів, про що його питали.
— Ой, леле! — скрикнула врешті старша. — Та він на ногах не тримається! Поклич-но тата...
Ігоря завели до хати, посадили, подали води, і вже нічого не питали. Аж по якомусь часі скрикнула молодиця:
— Горенько, та це ж, либонь, Кобзаренків зять!..
— Ви знали?! — вмить ожив Ігор. — Що сталося з жінкою і дитиною?
По обличчях господарів перелетів вираз жаху і жалю, і всі вони багатозначно перезирнулися між собою, мов би питаючи: «Казати, чи ні?»
— Господи, та це ж... — почала молодша, але батько не дав їй скінчити.
— Ну, — як би гикнувши, прикрикнув він. — Ніхто ж толком нічого не знає. Люди всяке плещуть. Про вас, он, достеменнісенько було відомо, що ви згинули у Фінляндії, а, воно, бач і неправда... Дайте-но там краще чогось чоловікові перекусити! — звернувся до молодиць, уриваючи неприємну розмову.
— Чекайте! — вистогнав Ігор. — Скажіть правду: загинули? Всі загинули?..
— Та ніхто не знає, кажу вам, — безпомічно розвів руками господар. — Щезли вони. А куди — невідомо.
— Щезли? Як це так щезли?
— Ну, щезли... Тобто жінка ваша з дитиною... Ще взимку...
— А тітка?
— Котра тітка? Ота родичка, що була з ними? От ця могла б найбільше сказати, тільки ж нема вже її...
— Нема?!
— Нема! — зідхнув господар. — Та ви не побивайтеся так. Самі ж знаєте — війна. Не хотіла небога хати лишати, а тут як почали сипати, як почали сипати, і з літаків і з гармат... Тут же зараз за містом фронт стояв, усіх повиганяли. А та небіжка сховалася десь... Ну, і... той... забито її, як у хату влучило.
Ігор обтер вкрите потом чоло і випитував далі:
— Ну, а жінка й дитина?
— Їх уже не було...
— Як не було? Та кажіть толком, не вимотуйте душі!
— Що ж я вам скажу?! — стратив терпеливість господар. — Кажуть, ґестапо їх забрало.
По тому жінки мусіли втікати з хати, бо Ігор чисто збожеволів: кидався, трощив і ламав усе, що попало під руки, вив диким звіром і гатив головою об стіни. Хоч і яка жахлива була думка про їхню загибель, але погодився б уже на те, щоб загинули підчас бомбардування, але не з рук ґестапо, не з рук ґестапо!!!
На поміч збіглися сусіди, силою повалили Ігоря на ліжко і тримали так довго, поки він, вичерпавшись до останніх меж, не затих, і лежав, облитий холодним потом, конвульсійно здригаючись. Потім хтось догадався повідомити військову владу, й по Березовського приїхало військове авто.
Проспавши кільканадцять годин у військовій лікарні після кінської дози якогось приголомшуючого нерви середника, Ігор прокинувся, очманілий і зламаний. Його фізично нудило, чи то по вчорашній ін’єкції, чи то від того, що світ для нього став нестерпно-обридливим. Він не мав більше ні дружини, ні дитини, ні дому, ні нікогісенького у світі. Був сам, як палець. Як той нещасний, зболілий палець, в якому вже вигнила кість, а дуплавина розривалася під натиском все прибуваючої матерії. Був лишень він і біль. Біль? Ха! Яке мізерне і безбарвне слово! «Біль»! Ха-ха! Ні, на стан Ігоревої душі ще жадна з мов людських не винайшла відповідного слова і не винайде. Ніколи!..