Ігоря душив у грудях звук його голосу й поличниками видавалися вирази співчуття. Коли б хоч трошки сили, хоч трошечки!.. Але сили не було — витекла вся, мов вода з продірявленого брезентового мішка, а холодний, липкий піт далі тримав приклеєними до тулуба руки й ноги. Сидів нерухомо, забившись якнайглибше у фотель, заплющив очі й ледве переводив віддих.
— Пийте! — подав склянку начальник.
Механічно взяв і випив щось міцне, що відразу запекло в шлунку, і відкинув склянку просто на підлогу. Сидів далі і прислухався, але не до начальникового голосу, а до діяння напою.
— ... Найкраще візьміть оце і прочитайте — опритомнив його начальник, подаючи йому в руки місцеву газету, обведену в одному місці червоним олівцем.
Ігор довго націлявся, але врешті скупчив увагу, піймав сенс статті і почав читати.
По трафаретному і довгому вступі стаття повідомляла про те, як населення міста, охоплене «священною ненавистю», боролося проти фашистського загарбника. Перелічувалися випадки спротиву, саботажів, убивств, а між ними згадувалося таке:
«Молода ще вчителька Марія Григорівна Кобзаренко, чоловік якої поляг смертю героїв у боротьбі з біло-фінами, активно включилася в боротьбу нашої партизанки. Тов. Кобзаренко переховувала у своїй хаті Федоренка, що був скинутий нашим командуванням в парашутом для наладнаний підпільної роботи. Ночами в хаті вчительки-патріотки сходилися віддані сини й доньки великого радянського народу, нараджувалися і одержували накази від полковника Федоренка. Але, на жаль, фашисти винюхали небезпечне для них гніздо, і вночі з 31-го грудня на 1-ше січня 1943-го року вчинили облаву. Облава не повелася, бо партизани зуміли поставити збройний опір і відбилися. Але вже другої ночі ґестапо напало великими силами, окружило хату і арештувало Марію Григорівну Кобзаренко, полковника Федоренка та інших. При тому німецькі звірі не пожалували й чотирьохрічної дочки Кобзаренко, забравши її з собою. Врятувалась лише одинока тітка т. Кобзаренко Уляна Копець».
Далі автор статті з пристрастю, в якій недвозначно пробивався садизм, дуже докладно переповідав усі види тортур, що їх застосовували супроти заарештованих, намагаючись видобути від них відомості про організацію: як ламали ребра, припікали вогнем, ґвалтували Марусю, розпинали на її очах Танічку...
Є слова «біль», «страх», «жах», «святотатство», «підлість», «звиродніння», «брехня» і багато інших, з комбінацій яких можна укладати різні потрясаючі поняття про душевний стан людини. Але знову те, що відчував Ігор, не можна було висловити ніякими словами і ніякими комбінаціями. Він знав непомильно, що автор брехав. Але до якої ж міри повинна бути визута ця потвора з усього людського, навіть звірського, коли могла так фантазувати, знущаючись над пам’яттю померлих, роздягнувши їх донага і виставляючи на розгляд цілого світу!.. В яку пекельну прірву треба впасти морально, щоб могти злучити звиродніння, підлість, святотатство, брехню і жах водне, довівши їх до найвищого щита!..
Не дочитавши, Ігор випустив з рук часопис, але не зареаґував ніяк. Всяка реакція видавалася йому ж такою мізерною й жалюгідною, як і слова, що силувались би відтворити його почування. Подумав лишень, що все пережите досі, включно з вісткою про загибель Марусі й Танічки, не було таким страшним, як оця підхлібна і хвалебна стаття.
Коли вже опинився далеко поза межами НКВД, дійшли до його свідомості слова начальника на прощання:
— Ви, товаришу лейтенант, повинні гордитися вашою дружиною. Вона принесла найбільшу жертву батьківщині. І власне, завдяки геройству й поголовній жертвенності й відданості нашого народу, ми, як бачите, перемагаємо...
Вчив його, як школяра! «Поголовна жертвенність і відданість», а хвилину перед тим: «Бандити, сволочі, зрадники, мазепинці!..»
Шкутильгав, шкутильгав, аж поки не дошкутильгав «додому» — на пустир, чи, скоріше, смітник, де колись стояла стара міщанська хата, що мружилася з-за двох кремезних груш своїми невеличкими віконцями на вулицю. Груш уже не було, не було й сліду по садку, — сама тільки купа глини, поросла посохлим уже наполовину бур’яном. Він вліз поміж той бур’ян, ліг обличчям до землі й так пролежав решту дня, вечір, ніч аж до самого ранку. А ранком його підняли й знову відвезли до лікарні.
Він не мав куди прихилитися, тож пробув у лікарні ще кілька тижнів. Але щодня виходив і йшов на пустир. Бачив, як жовкли і вмирали стебла бур’янів і йому було з тим легше. Спочатку шпортався в землі, шукаючи чогось, і коли знаходив черепок зі знайомої посудини, чи ганчірку з якоїсь пам’ятної Марусиної сукні — ховав у кишеню, а потім складав це все до наплічника. Чи був сповна розуму? Напевне ні, бо не відчував при тому нічого.