Аж колись, зовсім уже пізньої осени по зливному дощі, викопирсав з землі малесенького черевичка. Безтямно взяв його до рук, підніс ближче до очей — і тоді гострий, пекучий біль, мов лезо меча, прорізав його від тім’я до п’ят. Він ожив від цього болю, отрясся з омертвіння й заридав.
Світило пізнє, скупе сонце, марно намагаючись пробудити до життя почорнілу зелень, ліниво пробігав холодний вітер, безсилий висушити відвогчілу землю, і розлога пустка німо дивилася в небо мертвими очима...
Ігор вперше пригадав собі родину, де його повідомили про Марусю, і, заспокоївшись трохи, пішов туди з наміром довідатися щось більше. Але його зустріли дуже неохочо й неприязно, а господар виразно давав до зрозуміння, що не хоче ні про що говорити. Боявся, видно, і щось там дуже вдавав радого перемогами червоної армії.
— Вони думали (це про німців), що нас так голими руками возьмуть. Але наш руский солдат проворний — грудьми бере! Німак поки рано встане, поки кофію вип’є, поки морду виголить, — раніше воювати не почне. А наш руский — тільки очі продер — вже й на місці. Є кусок хліба — з кулака з'їсть, а нема — тугіше пояса стягне — і так добре. Коли б оце зради не було, то вже давно б «Ганса» у запічок загнали. А то все зрада. Правда ж, товариш лейтенант?
Ігор мовчав.
— А то знову, — тягнув далі господар, — баби їх гублять. Німак не думає про війну, тільки про «шнапс» і бабу. Ганяли за кожною запаскою, як гицлі. Я, он, свою невістку до себе забрав. Кажу: «Чоловік на фронті кров свою проливає, а ти ще схочеш, чого доброго, хвостом крутити. Гляди мені!..»
Ігореві стало млосно. Підвівся, мляво попрощався і пішов геть.
Рани його майже загоїлись, і він з дня-на-день очікував відрядження на фронт, а тим часом усе ходив на попелище.
І так його одного разу застав якийсь дідок. Стояв довгенько на стежці, де колись була вулиця й дивився мовчки на Ігоря, а потім гукнув:
— Ей, небоже, не шукай тут, бо нічого вже не знайдеш!..
— А вам до того діло? — неприязно буркнув у відповідь Ігор.
Дідок, зовсім не вразившись, помалу підходив до Березовського, спираючись на ціпок. Став ближче і знову дивився співчутливо, похитуючи головою.
— Чого вам треба? — вже зовсім роздратовано спитав Ігор, невдоволений присутністю небажаного свідка.
— А ти не сердься, — м’яко відповів дідок. — Я до тебе з добрим серцем прийшов. Здоров’я як? Краще вже? — і подав руку.
— Дякую, — зм’якнув і собі Березовський. — А ви ж хто будете?
— Я, сину, прозиваюся Семеном Печерицею. А хто я — сам не знаю тепер. Раніше ковалював, мав жінку й дітей четверо, та ще хатину. А сьогодні не маю нікого і нічого, як оце й ти... Може підемо до мене, га?..
— Де ж ви живете?
— А он, — вказав дід ціпком углиб пустиря. — Землянку викопав — і живу. Ходім!
Спираючись однією рукою на ціпок, а другою підтримуючи Ігоря під лікоть, старий Печериця повів його навпростець до своєї землянки. Ішов і що-кілька кроків зупинявся показуючи на всі боки:
— Отут була хата Іваненків, а там — Іващуків; а он там — Півнів... Ех, Господи, як то все змінилося!..
— А де ж люди з цих хат?
— Розсипалися, сину, хто куди: одних побито, другі знову інші кутки в місті познаходили, чи до родин у села повтікали, а багато таких, що вимандрували у світ-за очі.
— А ваша родина?
— Жінка від тифу померла оце два місяці тому, а діти вже не були при мені, то й не знаю.
— То ви самі?
— Та сам, сину, сам. Мені ще батько покійний усе казали: «Тримайся, Семене, землі, то не пропадеш. В землі — сила». От і тримаються. Мене зверху здмухнуло, так я — успід, під землю, — дід сумно усміхнувся і додав з легким сарказмом у голосі: — Хоч, чи буде стара печериця в землі, чи над землею, чи де там уже — користи мало...
Землянка була дбайливо й по-господарськи обладнана: була в ній кабичка, столик, лавка, подоба ліжка з подушками і навіть малесеньке віконечко високо під накриттям. Долівка втоптана і рівно вистругана, а стіни обмазані глиною і побілені.
Старий Печериця заходився частувати гостя печеним гарбузом, картоплею в мундурах і чаєм, звареним з вишневого та порічкового листя, а до чаю, замість солодкого, подав печеного цукрового буряка.
— Ви, діду, — вагаючись спитав Ігор, — і Кобзаренків знали?
Печериця зморщив уста й по надумі відповів:
— Як не знав? Знав. І старих знав, і Марусю, і тебе, а Уляна-небіжка у моїй хаті щось з три місяці ховалася після того, як ото Маруся з дитиною пропали...
Слова діда Печериці мов би відірвали прикипілий бандаж з присохлої рани, і вона відразу рванула болем і вибухнула кров’ю.