— Тітка Уляна ховалася у вас?! — підірвався з місця Ігор. — І що вона казала? Що там сталося? Оповідайте!..
Старий знову зморщив посохлі уста:
— Е, синку, з того, що вона казала, мудрим не був би ніхто. Брехати покійниця не вміла, а правду казати боялася, і таке плела, що й купи не трималося.
— Але все ж таки?!
Печериця довго й допитливо дивився на гостя, а потім почав:
— Я тобі, голубе, розкажу по-своєму... Бо, бач, тітка Уляна в одне повторяла, що прийшли німці й забрали Марусю, дитину та ще двох чоловіків з їхньої хати, акурат під Новий Рік. І вже, як німці тікали, то Уляна вибралася назад до своєї хати, а на прощання сказала нам зі старою, що оповість усе по-правді пізніше. А я її, поки німці були, сам з хати не пускав. Боявся, що баба здуру почне чужим людям верзти кат-батька зна що і біди наробить...
— А було так: вертаюся ото я під Новий Рік вночі з дошками, що то їх у колишніх військових конюшнях крав на паливо, аж гульк — скрадається якась жінка попід паркани і плаче, плаче, аж до землі припадає. Я покинув в’язанку — і до неї, а то Уляна. Злякалася мене так, що мало не вмерла зі страху, а тоді, вже як пізнала, якось дивно, немов би з книжки читала, чи «Отче Наш», говорила, висипала: «Прийшли німці, Марусю забрали, дитину забрали, двох чоловіків забрали, а мене — ні. А я втікла з хати, щоб сховатися, бо й мене можуть забрати». Ну, я вже тоді дошки покинув, бабу за рукав — і до хати. В хаті випитую, що і як, а вона все те саме: «Прийшли німці, Марусю забрали, дитину забрали, двох чоловіків забрали, а мене — ні»... І труситься, аж їй, бідній, зуби дзвонять. Бачу я, що толку не доб’юся, та й в’язанки мені шкода було: де ж пак! чотири верстви на плечах нести, та й перед порогом покинути? — і вийшов з хати. У мене, знаєте, ще такий кожух був, що то я його покійниці сказав білим рядном поверх обшити: ото як в такому білому вночі йдеш по снігу на крадіж дров — менше помітно... Ну, вийшов я, та й хильцем-хильцем до Кобзаренкової хати. Тихо, і двері замкнені. Я поза хату — нема нікого. Хотів уже вертатися по свою в’язанку, аж тут щось суне вулицею. Я припав за ріг і дивлюся. Щось мені ніби по знаку чоловік. Придивляюся — так і є: а то той такий цибатий, учитель, чи що, що ото на похоронах старого Грицька був, та й потім уже частенько до Марусі забігав.
Постояв під хвірткою, розглянувшись сюди й туди, підійшов навшпиньках до хати й знов розглянувся туди й сюди, тоді тихенько щось на порозі положив і навшпиньках назад вернувся. Ну, диво та й годі!
Почекав я, почекав, а тоді висунувся й собі з-поза хати, підповз до порога і дивлюся — щось чорніє. Взяв у руки, а то — два пістолі. І що воно за знак? — думаю собі. Хотів уже покинути й вертатися по свою в’язанку, аж знову щось рипить вулицею. Я — за хату і виглядаю, йде вже двоє, і також ніби з острахом, на всі сторони розглядаючись. У довгих шинелях — німці. Душа мені в п’яти втекла, а я не рухаюся і дихнути боюся.
Підійшли до двору, щось пошепотіли, і один лишився біля хвіртки, а другий пішов до хати, та так оглядається, та так ступає тихенько... Підійшов до порога, зігнувся і з радости аж крикнув. Підняв пістолі заклацав, а тоді як не зачне класти по-своєму, та все «гуґель, ґугель, ґугель». То по-їхньому, може знаєте, так на кулі кажуть: «ґуґель». Догадався я, що пістолі є, а куль нема. Але що з того, коли й далі дурний.
Похапали німаки пістолі — і в ноги, а я, вичекавши трохи, — й собі. Ледве в’язанку знайшов, закинув на плечі — та й бігом до хати.
Убіг, а стара моя, хай там з Богом спочиває, й напалась на мене, лає, лає, аж плаче. А Уляна тільки очима за мною водить, сама біла-біла, і все устами ворушить, а голосу не відведе.
— Ви нічого не бачили? — спитала аж перегодя.
— Ні, — кажу. — Або що?
— А де ж ви були?
— В’язанки шукав, — брешу. — Ледве знайшов.
Не хотів нічого казати, бо не мав віри до бабських слизьких язиків, але як побачив, що вона, сердега, місця собі не може знайти, та все зідхає, та все до вікна припадає, — не витримав і розказав.
Зраділа небога, аж перехрестилася.
— Слава ж тобі, Господи! — каже. — Бо потерпіли б люди невинні...
І ото полягали ми вже спати, та й не спали до ранку. А ранком я своїй старій наказав, щоб нічого Уляни не питала й нікому не казала, що вона у нас. А сам, мов би й нічого, пішов собі на вулицю. Думав, що щось дізнаюся. Та поміж людьми тихо, видно, ніхто нічого не відає. Та й я нікому нічого.
Аж третього дня хтось там за чимсь пішов до Марусі, побачив, що хата замкнена, а дорогу вже снігом занесло, та й наробив шелесту. Донесли до поліції, приїхала поліція, двері вивалила, у хаті все поперевертала і почала сусідів тягати. Ніхто нічого толком не знав, тільки ж були такі, які бачили, що в Марусі якийсь чоловік укривався. Вдень його не видно, а вночі з хати виходив... Такий бач, цікавий народ, що й за потребою людина не може неспостережно піти. А вже про того цибатого, то всі знали. Кинулася поліція за ним — і того, кажуть, не було.