Щось кілька днів отак воно колотилося, а потім і втихло. Хату жандармерія для війська забрала, і там усе якісь ночівники були.
Та ото, як прийшли хату запечатувати, я й собі не витримав: умішався поміж гурт і стою, дивлюся та й слухаю. А ота сама молодиця, що то ви до них у перший день потрапили, й питає одного там такого мордатого, де, мовляв, господарі поділися? А той мордатий, видно, австріяк, бо якось так говорив, що його можна було второпати, відповідає:
— Нікс господарі. Вшиткі — руссіше партізан. Млоди фрау — партізан, стари баба — партізан, кіндер — партізан. Жандармерія німецкі познал — партізан утікал. Жандармерія поймаль — вшицкі пострілял: млода фрау постріляй, стари баба пострілял, кіндер пострілял — вшицкі пострілял, Хата — немецкі, Украіне — немецкі — вшиткі люді — немецкі.
Послухав я, послухав — і далі дурний. Бо якже «стари баба пострілял», коли «стари баба» у мене в хаті? Але нічого.
Та Уляна сама потрошки все й зрадила. Раз якесь слово скаже ненароком, другий раз, а я все слухаю і докупи збираю. І додумався, бач, до такого:
За Марусею один жандарм німецький оком закидав. Десь побачив її й ото вподобав. Воно й не дивота, бо ж молодичка була, як мальована. Ну й став той жандарм до неї чіплятися: то білизну приносив, щоб йому випрала, то так у хату влізе, то на вулиці зачепить. А Маруся й не дивиться в його бік.
Ну, а оце вночі проти Нового Року той жандарм ще з одним службу мали: по вулицях ходили, хто без перепустки був — затримували, і до хат заглядали, чи де чого нема. І вже, чи то справді так було, чи вони собі таку причину видумали, — тільки ж і до Кобзаренків зайшли, мовляв, вікна добре не позатулювані й світло видно. Як на біду, в хаті стіл застелений був і кілька тарілок на ньому стояло. Жандарми, як побачили це, — і зараз давай по хаті шукати за гістьми. Отой цибатий не дуже й ховався, бо документи у порядку мав, але той другий десь за дверима причаївся, і його знайшли. Чи питали його про документи, чи ні, того вже толком не знаю, але, як виходило з того, що Уляна-небіжчиця говорила, отой жандарм, що до Марусі залицявся, почав чіплятися: мовляв, таку сувору з себе вдаєш, а по двох любовників одразу приймаєш.
Ось по доти, Уляна, не дуже то криючись, гладко зраджувалася, мов би їй хто наказав так говорити. А далі то вже зачиналося: «Прийшли німці, Марусю забрали, дитину забрали, двох чоловіків забрали, а мене — ні»...
Я слухаю й думаю: «Коли б же брали дитину, то й тебе б узяли. Ти ж таки більше від дитини знаєш». Але, як не хоче людина говорити, то навіщо її за язик тягнути? І знову ж: в такий час ліпше тому, хто менше знає. І не питав би я нічого, коли б Уляна ні-ні, а щось і бовкне, задумавшись. Тоді похопиться і почне своєї: «Прийшли німці, Марусю взяли....»
«Як же, — думаю, — ті німці Марусю взяли, коли ти все лякаєшся, що в того "довгого" сила, як у ведмедя? І чому ти згадуєш, що жандарми були з пістолями, а ті двоє — ніякої зброї не мали? І звідки ж ті пістолі у цибатого знайшлися? І навіщо то він їх потім на поріг без куль поклав? І як ті жандарми знали, що пістолі на порозі лежатимуть? І чого ж то так у вікно виглядала? І чого ж то ти зраділа, що невинні люди не потерплять?»
Ну, скажи-но, сину сам: що б ти подумав, на моєму місці бувши?..
В Ігоря голова йшла обертом, а в грудях несамовитий жаль, обнявшись тісно з такою ж несамовитою радістю, гасали в божевільному вихрі такий же божевільний танець. З гарячковою поспішністю він ділив здобуті відомості на «за» і «проти», сам гублячись у хаосі, що з того поставав.
— Ну, а далі? Далі?! — кричав задихаючись і вхопив Печерицю за плечі.
— Та що ж далі? — зідхнув дід. — Далі втихло, й Уляна втихла. Чомусь не питала ніякої поради, що його робити, щоб Марусю й дитину від німців визволити? Тільки водне питала по кілька разів на день, чи чого нового не чути. Як скажу, що не чути, перехреститься нищечком, мов би їй легше ставало. І так жила у нас в комірчині до пори, поки німці почали тікати. Тобто, одні тікали, а другі приходили, людей усіх ловили і окопи копати, отут зараз таки з нашого боку, змушували. Тоді вже не було страшно й Уляні на світ показатися: ніхто б на неї німцям не доніс, бо вже видно стало, до чого йде. Ну, а як фронт уже зблизився, нас усіх повиганяли. Ми зі старою пішли аж за двадцять верств у Нечипорівку, а Уляна не схотіла. Як вона, сердега, сховалася — Бог її знає. Та вже німці всіх горнули мітлою і гнали поперед себе, як отару овець. Ми вже старі, та й то ледве схоронилися. А вона таки в хаті й сховалася. Видно, суджено було їй там вмерти, — не могли людські сили тому перешкодити...