— Гаразд, — безжально тер чоло Березовський, — гаразд... Можна вгадати, що німці тоді нікого не забрали, що, навпаки, тих двоє наших їх обеззброїли і змусили їх до згоди за повернення зброї відійти кудись, щоб дати можливість втекти. Жандарми не мали іншого виходу — повинні були згодитись, бо їм же за втрату зброї грозила кара. Це зрозуміло... Ну, але далі?.. Виходить, що їх таки упіймали?
— Того я, сину, не можу сказати; бо не знаю.
— Але ж я читав у газеті! — нетерпеливо крикнув Ігор. — Правда, воно там трохи інакше було написано, але написано ясно, що і Маруся, і дитина, і той якийсь Федоренко загинули!..
Печериця нахмурився і невдоволено жував губами.
— Цього Федоренка, — сказав по паузі, — я видумав.
— Ви?!
— Атож. Вже ото, як прийшли «наші», — дід Семен зробив наголос на слові «наші» й ворожо якось зиркнув на Ігоря, — то зараз мене першого потягнули на допит. Хтось же там уже поспішив донести, що Уляна в мене укривалася, — ну й причепилися. І що ж я їм мав сказати? От плів, що в голову прийшло. Питали, хто в Марусі скривався? Скажи — не знаєш — не повірять. Так я й сказав, що скривався червоний полковник, парашутист, партизан і герой Федоренко. Ще й від себе додав: «Та ви ж його повинні краще знати, бо то ви посилали». А вони: «Знаємо, дєдушка, знаємо. Ми хотіли тільки провірити, чи ти правду кажеш». Ну, й «провірили» — вийшло в акурат «той самий»... — і Печериця сердито плюнув.
— А ви ж його бачили?
— Кого? Того ніби Федоренка? Де ж би я його мав бачити? Коли б не Уляна, то я і людським язикам не повірив би, що хтось у Марусі переховується.
Ігоря била нервова лихоманка, і він кілька разів змушував Печерицю повторювати своє оповідання, але нічого такого, що пролило б більше світла на всю таємничу історію, не довідався. Довідався лишень ще додатково, що й Сірки десь виїхали на самому початку війни у Середню Азію.
Попрощався з дідом, якого крізь туман скаламучених думок майже не бачив, і вийшов з землянки з розшарпаними нервами, з новим розбурханим болем, новими сумнівами і новою надією.
А в лікарні його чекала новина: виклик до частини.
Ігор пішов зі скаргою до головного лікаря, покликаючись на ще не зовсім заліковані рани, але лікар, чи справді доброзичливо, чи тільки вдаючи доброзичливого, сказав йому одверто:
— Вам, товаришу лейтенант, грозить більша небезпека з боку мозку і нервів, ніж від ран. Ми сьогодні зробили перегляд вашого наплічника...
Ігор вмить уявив собі, як поміж тими ганчірками, черепками й іншими дріб’язками, що їх так дбайливо і любовно, мов реліквії, збирав на румовищі, риються недбало чужі руки, й обличчя його почало деревіти від сорому та образи. Але не протестував. Він і так би не протестував проти відрядження на фронт, коли б не зустріч з Печерицею. Тепер же йому не хотілося їхати саме тому, що з дідом можна було говорити про Марусю, про Танічку й плекати надію, що вони можуть ще жити.
А лікар тим часом говорив:
— Бачите, в медицині часто стосується засада вибивання клина клином, і на цей раз в ній ваш рятунок. На фронті не будете думати про те, що вам тепер отруює життя. Ручу вам, що скоріше одужаєте на фронті, ніж тут, в запіллі.
Березовський віддав честь і вийшов.
Перед від’їздом побіг попрощатися до діда Печериці — до тієї одинокої людини, яка заступала йому тепер і друзів і родину.
Старий зустрів його дуже тепло, частував на прощання, чим лиш мав, і все приговорював:
— Смерть, як схоче, то й на печі знайде. Але ти їй, анахтемній, в зуби не дивись. І не вір нікому, навіть самій смерті. Бо тепер і смерть бреше. Он же написали твоїй жінці, що тебе забито, а ти живеш.
— І Маруся повірила?
— Та вже ж що вірила. Як же було не вірити, коли стояло чорне на білому, ще й з печатями...
* * *
Розпрощавшись із дідом, Ігор одночасно розпрощався і з надією на зустріч з родиною. Був переконаний, що і Маруся і Танічка таки загинули в ґестапо, або десь по дорозі підчас утечі. Догадувався також, що таємничий «Федоренко» був одним із синів Сірків, чи хтось із колишніх товаришів по інституті. Може навіть і Василь. Зрештою, це вже не мало значення. Головне було, що Марусі і Танічки більше нема. Нема!..
Розпач штовхала його на божевільні поступки і неймовірні подвиги. Він добровільно виривався на найбільше ризиковані операції й доказував чудес. Здобував собі одностайні подиви і славу героя. Але самому йому, як життя, так смерть, були однаково байдужими.