І смерть, видно, респектувала його, бо ні одна ворожа куля не зробила йому найменшої шкоди, хоч довкола все-все кітлувало й валилося у вогні й гуркоті розривів. Лишень скінчилося тим, що його кількакратно відзначувано за хоробрість, а вкінці піднесено до чину майора.
І, поки ревіли гармати, поки свистіли смертоносні бомби, поки кожен день і кожна година мали своє призначення, поки був рух уперед, Ігореві скоро збігав час, а саме життя не лишало місця на думання. Але ось скінчилася війна, і він раптом відчув, що опинився серед страшної пустелі.
В перший день ходив, мов п’яний, приголомшений незвичною тишею, і не знав, куди подітися. Ще напередодні мав ніби якусь мету, але тепер не мав нічого. Вояцтво і командний склад пили, дуріли з радости, співали, танцювали, грабували й ґвалтували, а він, чужий серед цієї дикої орди, тинявся без цілі то туди, то сюди, і з жахом питав себе: «А що тепер?..»
На другий день перемир’я, блукаючи під дощем вулицями зруйнованого міста, вийшов аж на околицю, де серед гарно упорядкованих городчиків і садків стояли чепурненькі поверхові дімки.
«От, — з гіркотою думав Ігор, — вам і війна не принесла такої руїни, як нам "мирні часи". Вас нищив вогонь і гранати, а нас — гнилизна. Гнилизна страшніша»...
Пригадував собі міста позначені печаттю нужди, розчавлені колективізацією села, порівнював це все до руїни, принесеної війною, і ще раз стверджував: «Гнилизна страшніша».
І нараз звідкись вискочила перед ним перелякана насмерть німкиня, присадкувата і огрядна, з блідим, як скиба сала, обличчям.
— Офісір, офісір!.. — заломила в благанні руки. — Русскі зольдат бум-бум!.. Доктор убівайт!..
Кричала далі щось по-німецькому і показувала позад себе на величенький дімок, що стояв у глибині саду.
— Бітте, бітте!.. — просила, благала і шарпала скудовчене волосся.
Звичайна картина, яка не потребувала ніяких додаткових пояснень і свідком яких Березовський був уже сотні разів. Та сьогодні він, навіть не здаючи собі відчиту поспішив до вказаного жінкою дімка. Біля виломаних дверей ми- моходом відчитав на масивній таблиці: «Доктор»... — і далі якесь прізвище.
Ігор вскочив у коридорчик, вистелений грубою доріжкою, перебіг чистеньку кімнатку з акуратно розставленими попід стінами стільцями, — почекальня! — і опинився в лікарському кабінеті. Тут на підлозі у білому халаті лежав, припавши до лінолеумової підстилки скривавленою білою від сивини головою, зовсім старенький дідок. Кров була й на халаті, кров стояла під ним калюжею.
На хвилинку дідок опритомнів, важко звівся на руки і глянув довкола каламутними очима.
— Ох, Ґотт!.. — жалісно, чисто по-дитячому простогнав він і так само по дитячому обережно поклав голову на лінолеумову підстилку — мов би на подушку.
В Березовського здригнулося серце і від жалю до нього і від шалу злости. Обминув умираючого і, відбезпечуючи на ходу пістоля, він скочив далі в глибину мешкання. Прислухався: десь із поверху доходили нервові й поспішні чоловічі голоси. Він птахом злетів по сходах і застав двох грабіжників серед купи виверненої з шафи одежі. Вони нервово перебирали речі, відкладаючи кращі набік. Були так зайняті своєю роботою, що не помітили свідка.
Не надумуючись довго, Березовський націлився на одного й вистрілив. Той на секунду завмер, немов би з несподіванки, а потім захитався і рунув на купу одежі. Другий, отямившись, скочив убік і заховався за великим фотелем.
Але тепер уже і Березовський отямився.
— Це що, мародерство?! — гримнув оскаженілим від люті голосом, ловлячи на мушку пістоля голову в «будьонівці», яка то визирала, то ховалася з-за високої спинки. — Ось я вам, сволочам, зараз дам мародерство!.. Ану вилазь!..
— Таваріщ... Таваріщ... Таваріщ... — переляканий грабіжник, видимо, не міг розібратися в чині начальства... — Єта што ж такоє?.. Єта, как жє можна?..
— Вилазь! — ще раз крикнув Ігор.
Але грабіжник не був дурний вилазити. Присівши за фотелем, він звідти почав умовляти грізного начальника:
— Єта не гадіцца, таваріщ камандір!.. Ми крофь сваю пралівалі, а тєпєрь нашему брату і пабалавацца ніззя?.. За нємца-гада ти сваєво брата стрєляєшь, а?... — в голосі схованого, крім прохання й страху, вже була погроза.
Березовський спочатку не мав наміру вбивати і цього другого, але оце «сваєво брата» і погроза перерішили його настанову. Він рванувся за крісло і дав другий стріл. Потім, не оглядаючись, вискочив з кімнати. Збіг у низ, хвилинку затримався над зігнутою постаттю в поплямленому білому халаті, яка почала вже холодіти, і вирвався на вулицю.