Зачувши лускіт тотального погрому, на коридор висипали старшини, але ніхто не важився увійти в кабінет «скаженого майора», за виїмком одного відданого Швейка, та й той мало не дістав кулі в лоб. Ніхто також не підступив до Березовського з питанням про причину чергового вибуху, коли він, блідий, аж чорний, вискочив з дверей і кулею полетів до свого автомобіля.
У своєму мешканні зганяв останки сил і злоби. Пив і товк, пив і товк. Потім безтямно звалився на пошматоване ліжко й заснув мертвецьким сном.
Прокинувся у важкому похміллі аж увечері. Швейк ходив біля нього навшпиньках, мов біля важко хворого, і зідхав. Однак, коли гнаний розпукою Березовський схотів вийти, ординарець став рішучо на порозі.
— Товаришу майор, не виходьте, — попросив його тихо, але твердо.
Березовський лишень блимнув очима на таке зухвальство.
— Товаришу майор, не виходьте і не пийте більше... — тим самим тоном повторив Левко. — Мене сьогодні питали...
— Ну?.. — грізно нахмурив брови Ігор.
— Заходили до вашого кабінету і бачили часопис...
— Ну?..
— Я сказав, що вас навели на думку про дружину і доньку два подібних імени: Марія і Тетяна...
Ледве скінчивши ці слова, бідний Швейк мусів рятуватися втечею, бо по недвозначному рухові майора він зрозумів, що йому загрожує доля стільця, який сьогодні стрибав у кабінеті. Став у передпокої й чекав.
А Березовський, охолонувши, зрозумів, що ординарець не без причини так заговорив.
— Ей, Швейку! — гукнув. — Ступай сюди і викладай усе на чистоту, без служіння радянському союзу. Ну?..
— Єсть, викладати на чистоту, товаришу майор! — вискочив зза дверей Левко. — Ви, товаришу майор, коли виллєте зайвого за комір, багато говорите. Не знаю, чи тих два імена... — тут він кинув скоса боязкий погляд на Березовського, готовий до негайного скоку назад за двері. — Чи тих два імена називали вголос і перед іншими. Вони були в часописі... Щоб ніхто своїм розумом нічого не догадувався — хай ліпше думають так, як дурний Швейк пояснив... А пити вам тепер не треба, особливо в клубі...
Березовський лишень мовчки простягнув Левкові руку.
* * *
Кілька днів йому треба було на те, щоб переставитися на ненависть. Вона спалахнула страшною силою з першого ж моменту, коли усвідомив собі, що Маруся його зрадила. Але все його єство було так глибоко просякнуте пієтизмом до її пам’яти, жалем і свідомістю своєї вини перед нею, що ненависть палила його лишень зверху, безсила проникнути у глибші комірки серця. Але поволі, поволі вона опанувала і серце, і мозок, і думки і наливала кожну клітину його тіла отрутою. Вона перевернула все звичне до цього часу, що укладалося роками й набирало права законности. Вона зруйнувала святиню, якій він поклонявся стільки часу, вона зірвала замки з дверей пекла, і те пекло тепер жерло його знутра. Коли б це була ще не Маруся, а, наприклад, Зоя, не боліло б так, бо ж Зоя дивилася цілком інакше на ці справи. Але Маруся, ота забобонна, істерична святоша зі своїми середньовічними поглядами на мораль, ота цнотлива і послідовна до кінця міщанка, ота жалюгідна пансіоністка, що дивилася на нього колись рабськи закоханими очима — вона зрадила! Зрадила ще тоді, коли була в селі, коли носила в собі його дитину! Знайшла, бачите, оборонця і мораліста, що поділяв її ПЕРЕКОНАННЯ, і покохала. О, де ж пак, він був дуже високоморальний, що збирався рятувати жінку перед її власним чоловіком!.. І та сама жінка, та святоша, що робила істерику на могилі свого міщанського дівоцтва, так повірила йому, так захопилася ним, що впала в обійми рятівника, може саме тому, що вже не мала чого тратити. На цей раз пішла вся, зі своїми переконаннями разом! І напевне не пручалася, не робила істерики, не дивилася тупоумно своїми камінними очима, не відпихала, не писала розпучливих листів. Для неї ж «не важно було», що хто робить, важні були ПЕРЕКОНАННЯ! І тому Лукіянчукові можна було все за самі лишень його ПЕРЕКОНАННЯ!..
Він напевне втік з полону, а вона прийняла його до хати і зійшлися з ним без проволоки. Зійшлися У ТІЙ САМІЙ ХАТІ, НА ТОМУ САМОМУ МІСЦІ. НА ОЧАХ ТАНІЧКИ, НА ОЧАХ ЙОГО, ІГОРЕВОЇ, ДИТИНИ!..
О, пекло, ти справді існуєш! Але не в преісподній, а на землі, в серці, в душі, в мозку!..
А він, дурний, горів, шалів, конав з жалю! Він власними грудьми хотів відігріти холодне попелище, на якому колись ступали її ноги! Під румовищами і згарищами власної душі він збудував їй недоступну для людського ока божницю і на її вівтарі тримав вічно свіжі квіти любови... Романи, пригоди?.. О, так, були й вони. Але він ні одній не подарував слова «кохаю», нікому не дав права на своє ім’я і ні з ким не ділив своїх переконань! Він любив одну лишень її — Марію. Любив майже двадцять років, незмінно, глибоко, з кожним днем усе більше! Хай останнім часом ця любов і не мучила його, але вона існувала. Існувала, як пригоєна виразка невилічимої недуги. Через неї він не одружився, не завів нової родини, зрікся щастя на ціле життя.