А вона в той самий час, коли він божеволів, збираючи череп’я з розбитого минулого, вона, до пам’яти якої вій молився і перед якою сходив кривавими сльозами жалю та розкаяння, — розкошувала в обіймах Лукіянчука! Саме це доводило Березовського до шалу, до безумства, до бажання розсадити цілу вселенну в порох!
О, коли б він лишень мав силу!..
І що їх, остаточно, розлучило? Що? Адже давав усе, годився на всі вимоги, жертвував собою і своїми поглядами, навіть до попа пішов би, коли б вона наказала. Чому ж відкинула? Чому не прийняла? Чого хотіла? Відкинула й не прийняла тому, що більше не любила. Хотіла Лукіянчука! Хотіла його «оборони» перед Ігорем.
Але чому не сказала тоді одверто? Не зважилася, міщанська «мораль» не дозволила, хоч знала ж його погляди на засади подружжя. Чекала слушного моменту, може навіть нищечком бажала йому смерти у снігах Фінляндії, щоб бути в порядку зі своєю фальшивою релігійною совістю. О, так, так!.. Саме тоді, коли тулив її на прощання перед виїздом не до грудей — до кривавої прірви, виповненої тужливим зойком поганого передчуття, вона бажала йому не вернутися, бо зідхала до іншого.
О, прокляття!..
Та це ще не все. Це лишень половина. Хай би йшла під три чорти, зрештою. Але вона забрала з собою Танічку. ТАНІЧКУ ЗАБРАЛА З СОБОЮ — от що! Його одиноку розраду, його мрію, його святість — ЙОГО ЄДИНЕ СЕРЦЕ З ГРУДЕЙ!..
О, прокляття!!!
Не був об’єктивним, не хотів розуміти того, що інакше не могло бути, що Маруся, тікаючи, не могла не забрати дитини з собою. Він навмисне підшукував усякі обвинувачення, громадив їх на голову зрадливої жінки і проклинав, проклинав!..
Але Танічки він не подарує, о, ні!.. «Тієї», матері його дитини, він не хоче знати! Може собі кохатися з Лукіянчуком, чи з яким іншим кретином, відповідним до своїх «пере конань», але Танічки він не дасть! За свою дитину він зведе бій з цілим світом, переверне все догори ногами, а на своєму поставить! Танічка від народження носила його прізвище і належить йому, тільки йому!..
Це все він думав, сидячи у своїй кімнаті, бо передбачливий і вірний Левко волів закликати лікаря, а лікар, сконстатувавши у майора гострий нервовий розстрій, записав разом з ліками абсолютний спокій. Сказав навіть, що Березовський мусить одержати відпустку і виїхати на лікування, але перед тим кілька днів повинен лишитися в ліжку.
Ординарець сидів невідлучно в передпокої, ходив навшпиньках і дивився на свого начальника все розуміючими очима. А Березовський, постановивши тікати на захід обдумав питання, під яким би то претекстом відправити свого Швейка. Шкода було йому хлопця, якому грозила велика небезпека, коли Березовський зникне. Обвинуватять у спілці, а в кращому випадку — у «бракові класової чуйности» і покарають.
Але виявилось, що він таки не знав свого ординарця, як слід...
Третього дня увечері Левко тихенько відійшов до нього і мовчки поклав перед ним якийсь папірець. Березовський кинув оком і підскочив: перед ним лежала невиповнена перепустка в американську зону Берліну.
— Це що?! — зірвався він на ноги, міряючи Швейка грізним поглядом.
— Те, що вам треба, товаришу майор... — смиренно відповів Левко. — Треба і вам і... мені...
Березовський сверлував ординарця очима, але той зовсім спокійно витримував його погляд і врешті признався:
— У мене батько, ціла родина там... — махнув рукою на захід сонця. — Повтікали... Я загубився підчас бомбардування поїзду... Малим був і дурним... Загнався Бог-зна куди і загубився... Візьміть мене з собою, товаришу майор!..
— Та ти з глузду з’їхав?! — спробував збрехати Березовський. — Куди «з собою»?!
Швейк голосно зідхнув і з видом крайнього розчарування простягнув руку по перепустку.
— Лиши, Швейку! — раптом роздумався Березовський, забираючи перепустку, і пройшовся по кімнаті.
Потім йому стало смішно.
— Ти ошуканець, Швейку! — зареготав, ударяючи ординарця по плечі.
— Служу радянському союзові! — негайно відгукнувся повеселілий Швейк і зробив дурнуваті очі.
— Звідки ж ти взяв оце? — сунув йому під ніс перепустку Березовський.
— Так що, товариш майор, — витягнувся на струнко Швейк, — я завжди люблю в колоду заглянути. Як візьметься ненароком щось зайве, то потім можна і викинути...