— Вкрав, значить?
— Позичив, товаришу майор! — поправив Швейк. — Коли не потрібно віднесу і покладу назад — комар носа не підточить...
Швейк був попросту геніальним! Він усе обдумав наперед і все приготував. Знав, що Березовському лишається два вибори: або тікати через зелений кордон, або просити офіційно перепустки. Обидва вибори були ризиковані, особливо останній, бо ж це могло навести на підозріння. Крім того, по денервований майор міг себе зрадити. Що ж до самого Швейка, то він уже кілька місяців підготовляв свою втечу, але не тікав, жалуючи Березовського. Звідки він знав, що й Березовський хотів утекти — так і не вдалося вивідати. Відповідав одно:
— Служу радянському союзу!.. — і робив дурнуваті очі.
Час втечі також вибрав Левко найкращий: раннім ранком перед зміною варти.
— Вони там, товаришу майор, будуть сонні, як сови. А у нас діло спішне — щоб, значить, до обіду вернутися... — і він моргнув.
Березовський виповнив перепустку власною рукою, а раннім ранком вони обидва разом з автом без ніякісеньких пригод переїхали кордон.
* * *
Лихоманка нетерплячки розтягала хвилини у дні, дні в місяці, а тижні в безконечність. Левко безугаву тарабанив про те, як він, вийшовши з-під слідства, поїде за океан до рідні, а Березовський, припавши до ґрат, дивився на. вільний світ і думав про Танічку. Коли ж Левко спав, або був на переслуханні, ставив перед собою її портрети і дивився на них невідривно, намагаючись уявити собі свою дитину, якою вона є тепер. Він уже в найменших подробицях бачив майбутню зустріч з нею, знав напам’ять слова, якими вияснить їй усе і перемовить на свій бік. Він будував детальні плани на майбутнє, і йому так живо, так реально увижалася маленька ферма, закинута серед мальованих гір і долин, з рікою поблизу, з лісом за рікою, з ясним дімочком в центрі цього раю. А в дімочку буде їх лишень двоє: він і Танічка. Здорова праця протягом цілого дня під сонцем на свіжому повітрі, а зоряними вечорами — тихі розмови на обплетеному виноградом ґанку. О, він має що оповідати своїй дитині!..
Так мало хотів: тиші, спокою і Танічки. Але це заразом було й дуже багато, так багато, що він не знав, чи витримає. Може навіть відкинути тишу й спокій, а на їхнє місце поставити важку, виснажуючу працю? Так навіть буде ліпше, бо він же буде зобов’язаний забезпечити безтурботне життя своїй дитині. І він зробить це! Він дасть їй те, чого вона досі не мала. Винагородить їй всі важкі роки дитинства, небезпеки війни і втечі, голодні дні й животіння в скитальських таборах. Він сплатить весь батьківський борг з надвишкою. Раніше не міг того зробити, але тепер він буде дерти землю зубами й пазурями, щоб лишень його дитині нічого не бракувало...
Танічка!..
Була така малесенька й біленька, з очками синього кришталю й одиноким зубочком у ротику. Як вона, бідненька, плакала, коли він відходив!..
Згадуючи цю сцену, Ігор також починав плакати. Нерви не витримували, він їх пускав на волю, і тоді теплі сльози бігли йому по щоках.
Танічка, Танічка!.. Символ непорочної чистоти, його несплямлена святість, його молитва, його всесвіт!..
Березовський громадив думку на думку, питання на питання і, штучно зосереджуючи всю свою увагу на Танічці, намагався нею заслонитися від того, що було рівно ж важним — від Марусі. А Маруся тим часом стояла невідступно побіч Тані й приковувала до себе частину його почувань. Хоч він і переконував себе, що Маруся (в думках він весь час поправлявся, називаючи її Марією) більше не існує для нього, що він погорджує нею, але не міг не признати в глибині душі, що лишень з трудом тлумить у собі ненависть, і бажання помсти. Дарма, що називалася Марією, але існувала, а погорді не залишається багато місця там, де є ненависть і бажання помсти. І, досить було на мент пустити віжки уяві, як вона малювала не менш спокусливі від ферми картини розплати за зневажене кохання.
Він сам себе соромився в таких випадках: адже він не міщанин, він завжди був ворогом насильної любови, він уважав її річчю глибоко-аморальною, він сам колись поставив Марусі... ні, Марії, умову — признатися, якщо любов мине. Запевняв, що ніколи не прийме кохання з милосердя, передбачав навіть, що може так статися, себто, був приготованим до того. Але ніколи не міг уявити, що САМЕ ТАК воно станеться. Здавалося, що, коли б сталося якось інакше, — все було б в порядку. Теоретично уявляв собі, що можна було б навіть цілком по-приятельському розійтися, як личить культурним і вирозумілим людям. Так, все було б в порядку, коли б Маруся не була Марусею, коли б, власне, не той Лукіянчук, і коли б Ігор не любив її так вірно впродовж довгих років. Її образ, присмоктавшись ненаситною п’явкою до його серця, випив з нього всю кров і лишив саму суху, порожню шабатуру, якій вже ніщо не в силі було повернути життя.