— Ваша донька запевняє, — продовжував Зедергольм, — що під опікою цієї іконки вона себе зовсім спокійно почуває. І я наказав іконку повісити так, як того хоче хвора. І... — професор зам’явся. — Я взагалі завжди присвячую хворим трохи часу перед операцією. Говорю з ними про всякі речі... І, ви уявіть собі, мені ваша Таня сказала таке: «Не вірю, що мій тато загинув. Я так багато молюся за нього, що напевне Мати Божа зглянеться на мої молитви»...
Професор раптом відвернувся до шафи з книжками і почав там щось маніпулювати, а Березовський закусив губу до крови, стримуючи вибух, що підкидав його на стільці.
— Ну, так... — знову заговорив професор і звів розмову в іншому напрямку. Питав дещо про життя в СССР, дещо згадав зі свого перебування в полоні, але скоро підвівся, даючи знати, що візита скінчена.
— Ви ще ніде не зупинилися? — спитав. — То я зателефоную зараз до знайомого готелю. Порекомендую вас. Вам там буде добре і недорого.
А вже на порозі, зовсім по-приятельськи затримавши руку Березовського, додав:
— Я, пане майоре, як лікар, мушу вам звернути увагу на те, що ваша донька після операції ще довго буде потребувати спокою. Розумієте мене? Всякі хвилюючі справи мусите відкласти на якнайдовше... Я якось зразу не догадався, що ви прийшли саме до Тані... А вона з таким пієтизмом говорить про свого батька, переконана, що він і далі перебуває в УПА, або є десь на засланні в Сибіру. Для неї батько — Лукіянчук... Подумайте добре, перше, ніж будете з нею говорити...
Ігор знову затрясся, бо нова хвиля ненависти й обурення вдарила його в груди.
— Бачу, що її мати зовсім не має совісти, — вистогнав, розтрощений словами Зедергольма.
— Ну, ну, — заспокоював професор. — У неї могли знайтися певні оправдуючі міркування, щоб так зробити. Вам, як військовій людині, найкраще повинно бути відомо, що війна має свої права...
Березовський страшно зніяковів: так, він це знав добре...
Він перебіг у думках найголовніші моменти з відтинку часу, що вкладався у межі двадцять одного року, А стратив на нього ледве годину. А тепер знову вернувся до дійсности.
Сонце горнуло землю до своїх злото-панцирних грудей, коники пряли цвинтарну тишу на срібних прядках, невтомна зозуля вторувала їм подвійними краплинами свого кришталевого голосу, а біля лавочки, вмираючи, ледве ворушилися повислі на стебелинках трави біло-рожеві пелюстки яблуневого цвіту. Вони, як і люди піддалися силам стихії, що відбивала далеко від рідного пня і заносила в безвісти...
Березовський підвівся і повільним кроком подався назад до цвинтарної брами. Йшов і йшов, поки не дійшов до лікарні. Не вагаючись, ступив на сходи і подзвонив.
— Ви бажаєте?.. — зустріла його прикрим голосом знайома вже з виду старша сестра, ніби не знала, чого він міг бажати.
— Хочу знати, як почуває себе хвора після операції?..
— Прийдете завтра між другою і третьою пополудні, — ще прикріше відповіла сестра. — Адже ви її щойно бачили.
— Я прошу відповісти мені на моє питання, сестро! — підняв голос Ігор.
— Мій пане! — скипіла сестра. — Чи ви думаєте, що ми не маємо нічого іншого до роботи, лиш стояти на чатах і відповідати вам що-п’ять хвилин на ваші питання?! Інформації про здоров’я хворих даємо між другою і третьою пополудні. До завтра! — і двері сердито затріснулися.
Ах!.. Березовський вицідив за звичкою брутальну лайку і з усієї сили почав тиснути ґудзик дзвінка. Він зараз покаже цій білій жабі, як треба відповідати!.. Він...
— Пане! — рвучко відчинилися двері. — Ви не в таборі, де можна чинити бешкети! Я сьогодні ж поскаржуся професорові Зедертольму на вашу безличність і некультурну поведінку! Соромтеся!..
Березовський отямився. Пригадав собі, що він більше не майор, перед яким усе гнеться і трясеться, а звичайний скиталець на ласці чужої землі, нуль без ніякого авторитету якого ніхто не боїться і який мусить сам улягати навіть такій шпитальній сестрі...
На душі стало ще важче, втома насіла нараз густою хмарою, і його потягнуло до тихої кімнатки готелю й чистого ліжка, якого не використав попередньої ночі, не замруживши й на хвилину очей.
Відпочити, відпочити!..
Прийшовши до готелю, ледве роздягнувся й пірнув у ліжко, в обійми сну і забуття...
Прокинувся з першою думкою про Танічку, миттю зірвався і глянув на годинник: пів на четверту. Проспав! Та злюща і невблаганна сестра тепер нічого не схоче сказати. Ще й вилає, чого доброго, пам’ятаючи його настирливість.
Ліниво одягнувся й закурив, уперше розглядаючи кімнатку. Чистенька й привітна, навіть не холодно-готелева. Ліжко, шафа, столик, фотель, два крісла і умивальна в куточку біля дверей. На вікні біла прозора фіранка, що в неї за кожним подувом ловився пухирем вітер, а за вікном з поверху видно охайні вулички, на яких пульсує діловитий рух акуратного німецького міста. Гарно, чисто і... нудно. Чужина.