У двері постукала білява, висока і плоска, мов дошка до прасування покоївка — фройляйн Марта.
— Шановного пана просять до телефону, — повідомила чемно.
Збіг спішно униз і тремтячою рукою підняв слухавку: — Березовський.
— Зедергольм. Добрий день, пане майоре! — голос різкий і терпкий, як учора на початку розмови. — Я би просив вас, пане майоре, респектувати правильник лікарні й не турбувати обслуги в непризначені години. Зрозуміло?
«Просив би»!.. Не просив, а наказував.
— Так є, пане професоре! — по-військовому відрубав Березовський і навіть виструнчився. — Прошу пробачення. Цього більше не буде.'
— Взагалі, пане майоре, стримуйтеся робити все те, що могло б викликати зайве зацікавлення вашими відвідинами й непотрібні коментарі серед медичного персоналу, які навряд чи вийдуть хворій на добре. Зрозуміло?
— Так, пане професоре, — як школяр під «Отченашем» учителя відповів Березовський, але все ж спитав: — А як з донькою?
— Хвора потребує цілковитого спокою, — зігнорував питання Зедергольм, — і тому я наказав нічого їй не згадувати про таємничого відвідувача, який через неї виламує всі двері...
— Перепрошую ще раз, пане професоре, — зовсім упалим голосом обізвався Березовський. — Але я ще прошу сказати мені, як є з донькою?
— Нічого нового.
— Себто, погано?
— Як звичайно, після операції. Я лишив розпорядження — повідомляти вас щоранку телефонічно, якщо перебіг йтиме нормально, і телефонувати зараз же, у всяку годину дня, чи ночі, коли б наступило погіршення. Зрозуміло?
— Дякую, пане професоре...
— Ще одне, пане майоре, — голос професора потеплів і став неофіційним: — приїхала ваша дружина...
Внутрі Березовського відразу щось дико зойкнуло, вдарило у вуха, відізвавшись шумом у мембрані слухавки і на мить оглушило його.
— Я не маю дружини! — ледве зловивши віддих, кинув сухо.
— Перепрошую, приїхала мати вашої доньки. Чи маю їй сказати про вас?
По миті гострого й болючого вагання, Ігор відповів голосом, який нагадував стукіт дерев’яної кулі, що покотилася по камінних сходах:
— Так, пане професоре! Можете їй сказати все, навіть прошу вас про це. Хай знає...
— Вам ліпше було б поговорити безпосередньо.
— Це своїм порядком: ми мусимо зустрітися і поговорити. Конечно!
— Гаразд. Пішлю її до вас. Бажаю вам скінчити все мирно. Це буде найліпша розв’язка і найщасливіший кінець для вас усіх, а особливо для Тані.
— Не розумію...
— Збудуйте наново те, що зруйнувала війна...
— Дякую, пане професоре, — зійшов своєю чергою на різкий тон Березовський. — Але виключеним є, щоб я прийняв пропозицію стати першим чоловіком під третім нумером у тієї самої жінки...
— Ваша справа, пане майоре...
— Перепрошую ще раз, пане професоре: я більше ніякий майор.
— Учитель?
— Також ні. Скиталець — це так промовисто!
У слухавці добродушна усмішка:
— Ви — песиміст, пане Березовський. Але я бажаю вам від щирого серця всього найкращого.
Відклав слухавку і вернувся до кімнати, де вже спритна фройляйн Марта вспіла застелити ліжко і поприбирати. Пірнув у фотель і закрив обличчя руками.
Маруся... Марія тут! Марія тут, близько!.. Може прийти кожної хвилини... Зустрінуться по сімнадцятьох з половиною роках!.. Боже, як страшно скоро збіг час, хоч здавалося інколи, що він тягнеться віками!.. Сімнадцять з половиною років — легко сказати!.. Танічка тепер старша, ніж була Мару... Марія, коли вони зустрілися вперше. Але не це, не це!..
Як вони зустрінуться зараз? Яку позицію зайняти супроти цієї жінки, яка зрадила його, яка відібрала у нього дитину? Як повестися з нею? Хто вона йому, зрештою, коли належала до нього так коротко, коли ніколи не носила його прізвища, коли ніколи не назвала його своїм чоловіком?.. Тільки він, він, помимо всього, уважав її своєю дружиною так довго і так вперто!.. Але тепер? Вона носить прізвище іншого, вона, до живого, чи мертвого, належить до іншого — вона чужа йому, чужа!..
Чужа? Але чому ж так нестерпно скімлить серце, чому в душі вибухає вулкан, коли подумати про пестощі кохання, якими вона обдарувала іншого? Чому ненавидить її так пристрасно і так болісно — чому?... І, коли б так пішов за голосом своїх бажань, — зірвався б з місця, погнав би туди, де вона є, і задушив би власними руками без милосердя! Задушив би за те, що зрадила, що вкрала ім’я його дитині, що підмінила їй батька, за те, врешті, що він її так довго і так вірно любив. Боже, як він її любив!.. Не тепер, ні, давніше. Тепер не любить, не любить, не лю-ю-ю-бить!!!