Але тримав свої бажання на сталевій вуздечці. О, він не побіжить за нею ніколи! Він навіть при зустрічі не скаже ні слова докору. Що йому тепер до неї? Отже не любить. Справді не любить. Ненавидить. Він їй скаже просто:
— Я забираю Танічку! — все!
І що вона посміє на це сказати? Не має права спротивитись — одружившись з іншим, стратила свої права. Тепер має право він, — ВІН, — батько! Справжній батько, а не підставний! І Танічка піде з ним. Піде, безперечно, коли довідається, що її обдурено. Вона зненавидить матір, так, як він зненавидів, за зраду. Танічка не залишиться з нею.
Думав і трясся: щось, крім думок, непокоїло, било по нервах і дурманило голову. Що?
Втягнув повітря. Запах! Такий віддавна знайомий, ніжний, хвилюючий запах!.. Звідки він його знає?..
Розглянувся по кімнаті й побачив на столику у маленькому флакончику китичку білих фіалок.
Це глум?!.
Ошалів. Скочив до ґудзика дзвінка і почав раз-по-раз люто натискати.
— Забрати це, забрати!!! — обрушився на плескату фройляйн Марту, що миттю прилетіла на алярмовий виклик. — Хто дозволив?! Викинути зараз же геть!!!
Перелякана і здивована покоївка, бокуючи від роз’юшеного гостя, почала обережно просуватися до столу:
— Вибачте... — оправдувалася тремтячим голосом. — Ми стараємося гостям догодити. У всіх кімнатах є квіти... — і простягнула руку по китичку.
— Не руште!!! — нагло радикально змінив свою думку Березовський, хоч і не змінив тону. — Залиште! Хай стоїть!..
Готовий був змотлошити дівчину, як за святотатський вчинок, такою дорогою йому раптом стала біла китичка.
Бідна покоївка збараніла чисто і почала посуватися до дверей.
Ігор обтер спітніле чоло і похилив голову.
— Даруйте, — перепросив. — Я дуже нервовий. У мене... Ет, ви того, фройляйн, не зрозумієте ніколи... Але я не божевільний і не злочинець — не бійтеся... Чи ви не будете такі ласкаві принести мені кави?
— В цю хвилину, пане! — відітхнула покоївка. — А нерви... О, я знаю, що таке нерви! Перепрошую...
Коли вона вийшла, сів біля столика і німо задивився на білу китичку, а в голові знову закружляли спогади, спогади...
Здригнувся, мало не впав, почувши легенький стукіт у двері. Невже?..
Але то була знову Марта. Увійшла з тацею і поставила її на столі.
— Ваша кава, пане. І лист...
— Лист?!
— Так, пане. Щойно приніс нарочитий післанець. Прошу!
Адреса написана таким знайомим кругленьким, кучерявим письмом!..
Гарячково відкрив листа, думаючи при тому злорадно: — Ага, боїться прийти сама! Пише... Хоче виправдатися... Марна справа!
Але ніяких виправдань не було.
«Ігорю!
Професор Зедергольм розказав мені все. Просто неймовірно, але, слава Всевишньому, що Ти живий і на волі! Про решту поговоримо пізніше.
Тепер до Тебе одне прохання, Ігорю: я знаю, що Ти не віриш, але, заклинаю Тебе па пам’ять Твоєї покійної Матері, задля здоров’я Танічки не роби нічого такого, щоб викликати Божий гнів. Благаю Тебе, не гріши ні чином, ні думкою! Власне для того я відкладаю нашу розмову і зустріч.
Ігорю, коли в Тебе є хоч краплина почуття людськости, коли Ти хоч трошки любиш Танічку — Ти вволиш моє прохання. Адже прошу так мало: в обличчі загрози життя Твоєї дитини забути на час усяку злобу. Вірю, що Ти зумієш це зробити.
Марія».
Знала, куди влучити, бо посилання на пам’ять матері і відклик до батьківського серця мали магічну силу, навіть при його атеїзмі. Були речі, які шанував свято. Забобони, чи ні, але справді над ним тяжить якийсь фатум. Мститься вже відколи — може помститися ще раз, і то — найтяжче. Саме лишень припущення, що Танічіка може вмерти внаслідок якоїсь необережности з його боку, кидала його в обійми ледового жаху. А може бути все. Нещастя б’є його безустанно, то ж треба справді бути найбільш обережним.
Ні, він уже не зніс би, коли б ще якась найменша тінь упала на його сумління! Має забагато того всього! Зробить так, як хоче Мару... Марія. Він пильно уважатиме на кожний свій крок, на слово, на думку. Так, навіть на думку! Свого роду покута — і в нього стане сили її відбути при власній самоконтролі! Хай буде так, як просить Марія!..
* * *
П’ять днів минуло якось чудно, в штучно створеній порожнечі. Щодня ранком фройляйн Марта приносила йому разом з кавою і свіжими часописами телефонограму зі шпиталя все того самого змісту: «Все без змін».