Мов підломлена, Маруся впала на стілець і затулила очі руками.
— Маєш рацію, Ігорю, маєш рацію... — призналася тихо й винувато. — Прийняла твої погляди до серця в момент, коли треба було себе виправдати... В момент, коли хотілося піймати щастя, що було побіч, що манило кілька років... Подумала тоді, що ти й так би покинув мене, коли б дізнався, що моє серце належить іншому, — і одружилася. Думала і над тим, що ми ж не подружжя, що Танічка — нешлюбна дитина, а тут приходить людина, яка пропонує законний шлюб, пропонує своє ім’я дитині — людина, яка любить давно і щиро...
Зупинилася на мить, задумавшись, і в її очах знову з’явився той давно знайомий зосереджено-незрячий вираз, скерований кудись далеко-далеко в минуле. А в той же час її ліва рука машинально стягнула другу рукавичку, й Березовському впало в очі дві обручки на безіменному пальці.
Зі скреготом зубів здушив у собі поновний вибух — ламати, трощити, тупати ногами і лаятися по звірячому, брутально, запекло!..
А Маруся, не дивлячись на нього продовжувала:
— Я б могла, остаточно, виправдатися перед тобою і зараз офіційним папірцем, в якому значилося, що ти згинув. Але перед моєю совістю нема оправдання. Я повинна була передбачати, що папірець бреше, я, коли хочеш знати, навіть передчувала це. Але... — повернулася нараз до Ігоря і пронизала його поглядом. — Але ж я поступила саме згідно з твоїми засадами! На цей раз моє серце пішло в парі з розумом проти чогось глибшого, проти того, що я завжди називала своїми переконаннями, і перемогло. Я ще раз виступила проти них, проти самої себе, і... бачиш, що з того вийшло...
Ще до цього часу в Ігоря десь тліла малесенька-премалесенька, смішна й наївна іскорка надії на те, що цей шлюб був фіктивним. Він, може сказати, навіть толком не знав про її існування, і тільки тепер зрозумів, як багато вона важила. Але признання Марусі здмухнуло її геть, а натомість війнуло з усієї сили в багаття заздрости — і воно бухнуло новим полум’ям.
— То ти любила його? — спитав зловісно, підступивши ближче.
Маруся мовчки хитнула головою.
— Ще відтоді, з села?
— Тоді я ще боролася зі своїми почуваннями...
— Але потім, коли він опинився у твоїй хаті, ти вже не боролася? Ти радо пішла в його обійми, відразу ж ставши його коханкою, правда ж? — схилився над нею, роздираючи своїми питаннями і без того пекучу рану.
Маруся підвела голову й гордо глянула йому в-вічі:
— Я ніколи не була його коханкою! Сильвестр занадто шанував і себе, і мене, а тому не підмовляв мене «на божевільні кроки»...
— О, — зло усміхнувся Ігор, — він, безперечно, був великим моралістом!.. Не сумніваюся, що ви і по шлюбі тішилися самим платонічним коханням...
Маруся пополотніла і встала.
— Пане Березовський, — зморозила його льодовим тоном, — ви безличні, влазячи в мої інтимні справи з МОЇМ ЗАКОННИМ, ШЛЮБНИМ ЧОЛОВІКОМ. Вам до того зась!
— Ах, перепрошую!.. — сичав він з їддю в голосі. — Хочу лишень знати, чи ви і перед паном Лукіянчуком були такі дискретні, коли мова йшла про інтимні справи, наприклад, зі мною?..
— Ні, не була! — кинула з викликом. — Повторюю: то був мій законний, шлюбний чоловік, і перед ним не могло бути секретів. Ясно?
Став зчудований, просто спаралізований, аж тепер зрозумівши секрет її краси: вона була у внутрішній, глибоко потенціальній силі духа і волі, в певності себе, в гордості і в невмінні хизуватися — в правдивості! І цієї внутрішньої краси не могли протьмарити ні зморшки, ні сивина, ні брак барв і блиску.
— Кінчаймо цю розмову, — зідхнула, враз погасши і прибравши свого спокійного вигляду. — Я спішуся.
— Розмова скінчена, пані Лукіянчук... — вдав знову байдужого, але нервово закурюючи нову цигарку. — Розмова скінчена...
— Ні, Ігорю, не скінчена, — похитала вона головою, — навіть не почата.
— Бажаєте ще чогось довідатися?
— Так. Бажаю Довідатися одної правди: чи ти дійсно любиш Танічку, чи бажаєш наробити скандалу тільки для того, щоб помститися на мені?
— Пані, ви нахабні до неймовірности!!! — ревнув, як зранений бик. — Ви негідні моєї помсти. Я вами погорджую! Я не можу собі простити, що саме вам випала незаслужена честь — стати матір’ю моєї дитини! Проклинаю себе за це!!!
— Чому? — легко морщачись від крику, знову високо звела брови Маруся.
— Бо... Бо... бо особа з такими «переконаннями», як ваші, не має права виховувати дитини!..
— Ви би її виховали краще?
— О, напевне!..
— Так, наприклад, як «виховували» мене?
Мов би цим питанням висмикнула йому нагло хідник з-під ніг, і він, гримнувши з висоти свого обурення, проковтнув язика.