Коли б я була розказала все татові, він би напевне відправив бабу Теклю з дому, але я не казала, бо ж баба Текля мене запевнила, що, як я комусь зраджуся хоч би одним єдиним словом, то «чорний» мене задушить першої ж ночі. І я мовчала...
Вона жила у нас більше п’яти років і жила б ще невідомо скільки, коли б не її манія — робити мені все наперекір...
Якось то моя хресна мати принесла нам грибів. Я дуже любила гриби і вже тішилася, що поласую ними, але баба Текля, звичайно, побачила у моєму бажанні підшепти нечистого і грибів мені не дала. Насмажила зі сметаною в маленькій риночці і всі з’їла сама. Між ними попалися отруйні, й баба Текля на другий день померла.
Та по її смерті стало ще гірше. Щоночі мені увижалася баба Текля упирицею, що хоче мене задушити. Я боялася спати, боялася сама лишитися в хаті, навіть удень, боялася темені, боялася кожного несподіваного шелесту і вже сама старалася робити все собі наперекір, щоб тільки не тішити «чорного». Дійшло до того, що тато мусів мене віддати до хресної матері. Я у неї пробула кілька тижнів і врешті оповіла їй все. Тоді зібралася вся наша родина на нараду. Мене тричі водили на молитву, потім посвятили хату, понамальовували на вікнах і дверях свяченою крейдою хрести — і так мене переконали, що вже ніякий нечистий до мене не приступить. Я повірила й відразу заспокоїлася. Але... як вам сказати?.. Щось таки лишилося... Інколи я починаю навіть вірити, що в мені сидить якийсь «чорний» і штовхає на вчинки, які йдуть проти моїх переконань... Ви не смієтеся з мене?.. — спитала на кінець, соромливо й винувато заглядаючи Ігореві в очі.
Але Березовському було далеко до сміху. Слухаючи оповідання дівчини й уявляючи її маленькою, безпомічною, заляканою і стероризованою несамовитою бабою, він проймався глибоким співчуттям до неї й холодів з жаху, коли думав, що ця дитина п’ять років витримала серед справді пекельних психічних тортур.
— Ні, Марусю, — відповів чуло. — Це, що ви розказали, не може бути предметом сміху, хіба предметом суму й сліз... І, як же це, ніхто не догадався, що то ваша баба Текля була божевільною?
— То вже потім вийшло наверх, як я призналася хресній матері. Тоді всі, хто знав бабу Теклю, в один голос говорили, що в неї від молодости «були не всі вдома». Ще дівчиною вона вступила до монастиря, але її звідтам вигнали. Пізніше вона одружилася, але чоловік втік від неї і пропав без вістки. Лишився хлопчик — і той помер. Баба Текля жила самотньою, лікувала людей зелами і відшептуванням, ходила вмивати мерців, аж поки тато не знайшов її і не привіз до нас...1
За цією розмовою проходили квартали за кварталами, й Березовський навіть не зчувся, як минули центральну частину міста й вийшли на околицю.
— От ми вже й на нашій вулиці, — зупинилася Маруся.
— Що?.. Ах, так... — прокинувся Ігор з задуми. — То це ви тут живете?
— Далі. Нумер тридцять дев’ятий...