— То ви вирішили не боятися?
— Рішати — не рішати, а й до небезпеки чоловік привикне. Я перший раз, як підошви потягнув, то мені здавалося, що у мене ще й на лобі видно. Вірите, кілька ночей не опав — все чекав, що ось-ось зараз прийдуть з обшуком. А тепер привик — і хоч би тобі що! Підошви краду, верхи краду, дратву краду, клей, кілки — усе, що вдасться запорвати. Одним словом — нова професія...
— І так одверто признаєтеся?
— Та не всім, звичайно. Ви ж на мене доносити не підете, думаю? Як-не-як, а я також «шишка»: старший майстер в шевській майстерні НКВД! — Кобзаренко випростувався й хитро підморгнув.
— О, то з вами навіть небезпечно зачіпатися! — засміявся Березовський.
— А ви думали — як? Самому начальнику, — будь він тричі проклятий! — чоботи роблю, хоч я б йому найрадніше, сукиному синові, кайдани зробив...
— Бачу, що дуже любите своїх хлібодавців...
— Та люблю їх так, як і всі...
Скінчивши справу з черевиками, Кобзаренко поліз на поличку, зняв пузату пляшку з червоною рідиною і дві чарки з грубого скла.
— Ось ми зараз скропимо шкіру, щоб черевики не скрипіли, — промовив він, знову весело підморгуючи. Ви п’єте?
— Часом люблю випити, — признався Ігор.
— Не хвалю! — підняв угору палець Кобзаренко. — Не пийте, бо, як втягнетеся, то не відчепитеся. То таке чортівське зілля, що чоловіка нанівець зводить.
Налив обидві чарки й подав одну гостеві:
— За ваше!..
Цокнули й випили.
— Я, знаєте, п’ю ще з молодости, бо ж кожний порядний швець мусить бути жуликом і п’яницею, — продовжував Кобзаренко. витираючи вуса. — Розуму, правда, не пропиваю, але п’ю. Коли б не пив — то здурів би зовсім від цього життя. Але іншим не раджу пити. Хочете ще одну?
Березовський дивився на нього, слухав і сміявся.
— Словами не радите, а ділом заохочуєте, — відповів. — Наливайте, наливайте, я п’яним ще зроду не був і не буду. А горілка у вас смачна дуже.'
— Бач, шельма, «смачна»!... — жартома лаявся швець, наливаючи знову. — Я її голубоньку, розрадницю, сам настоюю — от і смачна. Вмію і люблю це діло робити. Ну, коли смачна, — на все добре!..
Випивши третю чарку, Кобзаренко почав з «вищої матерії»:1
— Скажіть мені... Не знаю, як вас величати... Ігор Олександрович?.. Дякую. Мене кличте Григоріюм Степановичем. Так от, скажіть мені. Ігорю Олександровичу, як воно тепер у тих школах вчать?... Я — чоловік темний, але знаю, що раніше вчили по книжках. Купив, наприклад, учень книжку, навчився, що там у ній написано, — і знав. Ну. а як тепер?
— А тепер треба вчитися без книжок.
— Яка ж то наука без книжок? — дивувався Кобзаренко.
— Е, чи нам для життя тільки книжок бракує?! — з досадою відповів Березовський. — А чого нам не бракує?
— Га! — вдарив себе по коліні Кобзаренко. — Воно правда, тільки ж з тими книжками — інша річ. Книжок же повно, а таких, що для науки — нема. От би взяли й надрукували. Друкують же інші книжки, чи ні?
— Ну, Григорію Степановичу, — пояснив Березовський, — то інші книжки. Підручника не так то легко написати, коли на кожному кроці брехати треба.
— От того ж й не розумію! — підхопив швець. — Книжки ж пишуть вчені люди, то вони хіба знають, як треба писати. Кажуть називати біле чорним, а чорне білим — хай так і роблять, хай там уже ті книжки будуть, які хотять, аби були, а то ж нема ніяких.
— Бачите, Григорію Степановичу, — усміхався Березовський, — наука — то така річ, що в ній не можна робити з усього білого чорне і навпаки, як ви кажете. Якась частина правди мусить у ній залишитися. Двічі разів два все було, є й мусить бути чотири. Але ви спробуйте так зробити, щоб з двічі два вам вийшло і чотири, і комуністична партія, і товариш Сталін — усе разом...
Кобзаренко лунко розреготався:
— Оце ви добре сказали., Їй-Богу, добре! Щоб і комуністична партія і товариш Сталін... Добре!..
— Окрім того, — пояснював далі Березовський, — у нас правда все міняється: те, що вчора було добре — сьогодні вже зле, а те, що сьогодні добре — буде зле завтра. На цьому вже не один попарився, а другі бояться. Тому й не пишуть, тому й підручників нема.
— Правду кажете, — згодився Кобзаренко. — Та мені воно байдужісінько, тільки от з Марусею клопіт: два роки вона сиділа на першому курсі, і цей рік, каже, що знову не перейде. Просто біда! Товаришка у неї була, може знаєте, така Варка, — то та перейшла, а Маруся — ні. Воно мені, правду сказати, ще й краще, бо та Варка — босяк, а не дівчина. Змалечку було Марусю на всякі капости підбивала. І сама викрутиться, а Марусі влетить. Ліпше, що тепер разом не ходять. Але знову ж не вірю я, що Варка від Марусі мудріша. Там і Маруся не дуже то мудра, а все ж знає більше від Варки. Хто ж Варку і вчив, як не Маруся? І, глядіть, Варку вчила, Варка перейшла, а Маруся — ні. Я вже її питаю: «Чи ти, доню, дурніша від Варки?» А вона каже: «Варка нічого не знає, визубрить і відповідає, як папуга. А я так не можу. Я хочу знати те, що вчу, і, чим більше хочу зрозуміти — тим менше знаю»... От вам і загадка!..