Перечекав трохи, вгамовуючи себе, і як тільки набрав сили, знову відкрив очі, на цей раз просто прикипівши ними до обличчя, що його за першим поглядом сприйняв за якусь невиразну, розпливисту білу пляму. Жадібно спивав зором кожну рисочку, кожну деталь, стараючись усе запам’ятати, нічого не пропустити і все узгіднити зі своєю дотеперішньою уявою. Але те, що уявляв досі, якось раптом забулося й зникло цілковито з пам’яті, а натомість на плівці мозку вже фотографувався новий реальний образ якоїсь воскової скульптури, покладеної на тло блискучої білизни низенької подушки і стисненої довкола чола такою ж білою шапочкою, що ховала під собою волосся. Безтямний, глибокий спокій, як печать непорочносте й святости, лежав на довгих віях, віддзеркалювався на гладенькому чолі й строго затиснутих дівочих устах, згущуючись і голубіючи в проміннях зморщок подушки довкола голівки, як німб у мармуровій різьбі. І, здавалося, сама тільки білість, одинока білість, могла не ображати своїм сусідством цього втілення чистоти й незайманности, над яким чуйно сторожувало кілька білих постатей.
Березовський раптом набрав найглибшого переконання, що інакше не могло бути: його Танічка, його дитина, мусіла виглядати саме так, як свята. Він же молився до неї, він обожував її, він носив її, ніби рану, стільки років у своїй душі! Яка ж вона могла бути, як не саме така? Він навіть пізнає оці чорні рівненькі брови, це ясне гладеньке чоло, цей цнотливо-строгий затиск уст, включно до темних серпанків-тіней під очима і блакитного німбу довкола милої голівки — так він її завжди собі уявляв.
І нараз на нього війнуло чимсь таким знайомим, таким болючо-рідним, як віє у снах від з’яви померлої, безконечно дорогої істоти: яка ж подібність!.. Яка надзвичайно потрясаюча подібність до того моменту, коли...
Він притулив чоло до залізної рами візка і вчепився за нього руками. Не рухався, мовчав, але це було більше, ніж крик, ніж розпучливі жести й ридання на повний голос. Це був німий шалений напад жалю, болю, страху й щастя — це було щось моторошне.
І, видно, хтось його добре розумів, бо термосив за плече і низьким баритоном калічив по-московському:
— Герр Березофскі, герр Березофскі... Так не можна... Заспокойтеся... Ви побачитеся ще не раз... А тепер досить... Пустіть... Хвору треба перенести на ліжко...
— Вже, зараз... — вишептав Березовський, не міняючи пози. Був безсилий підвести голову і розімкнути пальці. — Ще одну хвилиночку... Руки... Де її руки?.. Я хочу їх поцілувати... Дозвольте мені, прошу вас!..
Хтось відгорнув біле покривало, і з-під нього показалися безпомічні маленькі рученята, зложені на грудях. Березовський взяв їх і пристрасно притулив до уст, вдихаючи їхнє тепло.
— Я думав, що вона холодна, — вирвалося у нього.
— Ми зробили переливання крови, — пояснив баритон.
Але Березовський вже не слухав. Цілував один по одному всі пальчики, а кожний поцілунок був криком болю і щастя: «Танічко моя, Танічко!..»
А ніжне дівоче личко не реагувало ніяк — було й далі безтямно-спокійне, роз’яснене печаттю чистоти й непорочности.
Його силою відірвали від візка, хтось притримав за плечі, а тим часом дві накрохмалені сніжно-білі постаті попхнули візок і щезли з ним за рогом коридору. Позаду стукнули двері, й вітер, скористувавши з протяту, прожогом скочив у відчинене вікно і сипнув навздогінці за візком пригорщею щойно зірваних яблуневих пелюсток.
— Тепер вертайтеся до готелю, майоре, лягайте і спіть. Ви напевно не спали цієї ночі? — гудів над вухом Березовського той самий низький баритон. — Відпочиньте, опануйте свої думки — і тоді знатимете, що робити...
Березовський з трудом усвідомив собі, що біля нього знайомий з учорашнього дня хірург, професор Зедергольм.
— Як з нею, професоре? — поставив він своє перше свідоме питання.
Височезний і сухий, мов тичка, професор Зедергольм широко розкинув свої граблеподібні руки, взяв Березовського за лікоть і повів до вихідних дверей.
— Погано? Скажіть мені правду, професоре: дуже погано? — наполягав Березовський, сам догадуючись, що правда не могла бути надто потішаюча.
Зедергольм ще раз розкинув руками й штучно — бадьорим тоном відповів:
— Я зробив усе можливе. Випадок поважний, але часом люди виходять ще й з гірших...