— Даруйте мені за одвертість, — затримався з відповіддю Березовський, — але думаю, що не маєте. Правда, я вас дуже мало знаю, однак, те, що ви оповіли самі про себе, включно з виясненням причини вступу до педтехнікуму, не свідчить на вашу користь. Я би вам навіть радив перейти до дорожнього. Краще стратити два роки, ніж потім покутувати ціле життя.
Маруся задумано похитала головою:.
— Ні, я таки вже кінчатиму педтехнікум. Не боюся праці в школі...
— Справа ваша, — зідхнув апатично Березовський. — Може й справді я помиляюся, і ви будете дуже строгою учителькою, твердо виховуючи дітей в комуністичному дусі на основах марксо-ленінської педагогіки. А тепер пишімо далі. На чому то ми зупинилися?
— А ви не будете? — не рухаючись обізвалася Маруся, ніби зверталася до покладеного перед собою зошита. .
— Що? — не зрозумів спочатку Березовський.
— Виховувати дітей в комуністичному дусі?
Не сподівався цього і, прийнявши її слова, як образу, попросту розгубився. Почував, що кров утекла з його обличчя й уста стиснулися в тверду риску.
— Про те, кого і як виховуватиме, — відповів стримано по глибокій паузі, — будемо говорити пізніше. Зараз поки що я маю навчити і виховати вас, а ви вже потім зміркуєте, чи буде моє виховання йти по комуністичній лінії, чи ні...
Сказав так, щоб вийшло найповажніше, не зупиняючись над змістом своїх слів, оскільки не рахувався зі своєю співбесідницею: що там з тією міщанською дитиною встрявати в дискусії? Але вже потім, ідучи додому, задумався.
«Воно, знаєте, Ігорю Олександровичу, — почав мовчазну розмову сам із собою, — здебільше всі юнацькі плани кінчаються великим пшиком. Але... Ну, ви ж самі бачите, що професорської катедри, з якої ви могли б виховувати тисячі вихователів, в існуючих обставинах не досягнете. Отже, чи не вдоволитеся ви, замість катедри, звичайним собі столом у міщанській хаті, а, замість сотенної авдиторії, — одинокою слухачкою, ім’я якій — Марія Григорівна Кобзаренко? Зважте, що вона — майбутня учителька, себто, особа, яка має виховати впродовж свого життя тисячі людей. Справді варта праці, щоб нею зайнятися, тим більше, що вам тут ніяка небезпека не загрожує й що така нагода може скоро не трапиться вам у житті. Ану, спробуйте!..»
Дитинно-ніжний, невловимо-пахучий, ще морозний, але вже виразно весняний вечір хвилював і одночасно розчулював, зроджуючи бажання — робити щось гарне й відважне.
«Остаточно, чому іронізувати? — думав далі Березовський. — Яка б та Маруся не була, але вона є людиною. І, хоч би вже саме тому, щоб не віддати її Марксові, мушу нею зайнятися. Так, так, мушу! Адже взявся її вчити й тому переді мною тільки два вибори: або ще глибше втовкмачувати їй в голову всякі «марксо-ленінські психології», або відкрити очі на правду. Третього вибору нема. І, — хто зна? — може ще з неї якраз толк буде. Тільки треба розширити кругозір, вказати мету в житті, навчити критично ставитися до дійсности, думати самостійно, а не жити татовими поглядами»...
Таке і всяке інше думав Ігор, а врешті навіть пройнявся своєю ідеєю й уложив собі менше-більше приблизний план, що має робити.
Він нічим не зрадив своїх намірів дівчині, але послідовно заходився над їхнім здійсненням. Добросовісно з’являвся майже щодня в Кобзаренків, довго сидів з Марусею, терпеливо товк з нею поточні предмети, але розглядав речі у двох площинах, — з точки зору об’єктивности і здорового глузду і з точки зору комуністичного, — викривав тенденції перекручення й фальсифікації фактів, висміював безглузді твердження і голослівний догматизм, підкреслюючи на кожному кроці:
— Оце, Марусю, що я вам сказав, не записуйте, а запам’ятайте для власного вжитку і нікому не признавайтеся навіть, що ви це знаєте. В наших умовинах не терплять людей, які знають більше й інакше від того, скільки і як їм наказують знати. А для «експорту на іспитовий ринок» ви собі запишіть і вивчіть таке...
Спочатку він був дуже вдоволений своєю ученицею, бо наївна й малорозвинена дівчина, просто приголомшена його знаннями й розумом, німо дивилася на нього широко відкритими очима, в яких малювалося повне довір’я і посунений до обожнювання подив, слухала, затаївши віддих, і боялася повернутися. А він, переконаний, що його слова падають на вдячний ґрунт, з репетитора і педагога виростав на артиста й промовляв, як Цицерон.
Однак дуже скоро він набрав переконання, що, хоч як захланно ковтала кожне його слово Маруся, хоч як пильно його слухала, вся його красномовність і всі аргументи не залишають на ній ніякого тривкішого враження і не викликають бажання дізнатися чогось більшого. Бо, як лишень кінчалася лекція, дівчині відразу повертався її звичайний лагідно-байдужий, навіть сказав би тупий вираз очей і обличчя. Вона вставала від столу й бралася до хатньої роботи, а від її недавнього захоплення не залишилося й найменшого сліду.