Минув тиждень, минув другий, минув і місяць, а все було точнісінько так, як і першого дня: Маруся зустрічала його на порозі їдальні, неодмінно просила випити склянку чаю й частувала сушеними яблуками; потім сідала за стіл і докладно переказувала все вивчене з попередньої лекції. Коли приходив з роботи Кобзаренко, подавала вечерю, за якою сиділи мовчки, по вечері збирала й мила посуд і, або ще вчилася трохи, або сідала з якоюсь роботою, слухаючи (або й не слухаючи) розмов Ігоря з батьком. На кінець відводила Ігоря до хвіртки, казала «добраніч» і верталася до хати. Так було день у день без ніякісіньких винятків і найменших змін. Дівчина скидалася на тих, що своїм спокоєм наганяють нудьгу, а одноманітністю можуть довести до розпуки. Ігор нераз аж дивувався, що вона така проста, така нецікава і така поверхова. Здавалося, що її можна було збагнути до кінця з першої ж години знайомства, після якої вже більше нічого не лишалося для розгадування, чи пізнавання. Що можна було про неї сказати? Молода, гарна, здорова, добра, щира, пильна і працьовита. Все. Якась абстрактна схема людини, виповнена добрими прикметами. Березовський волів людей з дефектами, але конкретніших, позначених рисами особовости. У Марусі якраз цього недоставало. Вона була чимсь аморфним і розпливистим, мов протоплазма. І, намагаючись скласти собі про неї певне уявлення, Березовський доходив до парадоксу, що найхарактернішою її прикметою є саме відсутність усяких характерних прикмет. Звідси він доходив до іншого парадоксу, що пізнати Марусю — значить пізнати форму безформного, чи вловити суть безсуттєвого. Чи ж дивно, що дівчина так легко улягала стороннім впливам? Справді цікаво, але Ігор не міг запримітити, щоб в ній жевріло якесь внутрішнє життя, хвилювали якісь питання, поривали якісь мрії, чи плани, манила якась мета. Вона ніколи не говорила про своє майбутнє, ані не зраджувала ніяких бажань, а, коли Ігор заводив розмови на ці теми, казала, що кожна робота має свої приємні й неприємні сторони, або взагалі не казала нічого. Вчилася, правда, пильно, засвоювала подавані відомости, починала орієнтуватися серед раніше їй зовсім незрозумілих понять, навіть краще могла висловлювати свої думки, але це було зовсім не те, чого сподівався і чого хотів би Ігор. Вона вдоволилася тим, що почула і що записала, але ніколи не брала під сумнів почутого, ніколи не виявляла бажання дізнатися більше від того, що чула, а вже найменше — подумати над чимсь самостійно.
Дивлячись на неї, Березовський не раз відчував роздратовання, а поруч з тим у нього росло й кріпло бажання — таки довести до кінця думку, яка прийшла йому до голови по першій лекції, коли вертався додому, вдихаючи ніжно-ранні запахи молодого весняного вечора. Чи ж би й справді йото педагогічний талант потерпів поразку при першій же спробі з оцією міщанською дівчиною?
Одного разу він спитав:
— Вам, Марусю, дає якусь користь моя допомога, чи ні?
— Звичайно! — якось надмірно-гаряче відповіла вона й густо почервоніла. — Хіба ж не бачите, що я починаю прозрівати, мов те сліпе кошеня? — додала стишеним голосом.
Ігор зацікавився:
— Справді? Зараз ми це перевіримо. — Скажіть мені тоді, скільки буде три плюс два?
— П’ять звичайно — здивовано відповіла вона.
Ігор вдав обуреного й грізно нахмурився:
— Тільки п’ять?! Отак без нічого, самих лишень п’ять, товаришко Кобзаренко? І ви, даючи мені таку безкласову відповідь, ще смієте твердити, що починаєте прозрівати?! Та ж ви тепер ще сліпіші, ніж були тоді, коли, вихолощуючи класову суть предмету, змушували вашого чесното радянського викладача дати вам буржуазне визначення «психології взагалі»! Ваше «п’ять» — це аналітична, безкласова, шкідницька відповідь! Слухайте сюди: Три плюс п’ять, згідно з законами матеріалістичної діалектики, буде п’ять кінців червоної зірки, що символізують собою п’ять частин світу, на яких має запанувати диктатура пролетаріату! Розумієте? Тепер скажіть ще, який процес маємо, коли поставимо на вогонь повний казан снігу, а з нього одержимо чверть казана води?
— Процес топлення — переходу твердого тіла в рідину — все ще не розуміючи жарту, боязко відповіла дівчина.
— Знову у вашій відповіді вихолощена класова суть! — грав далі комедію Березовський, справді десь у глибині душі трохи лихий на свою недогадливу ученицю, яка не могла вловити такої очевидної іронії. — За цю класово-безхребетну відповідь вам, товаришко Кобзаренко, треба поставити «дуже погано»!.. Слухайте ще раз: коли поставимо на вогонь повний казан снігу, а з нього одержимо чверть казана води, то тут зустрінемо наявний доказ трьох основних законів діалектичного матеріалізму. Перший з них, як вам повинно бути відомо, є закон єдности протилежностей: отже, холод снігу поєднався з протилежним собі теплом вогню; другий закон — переходу кількости в якість: був повний казан білого, чистого і холодного снігу, а стане чверть казана безбарвної теплої води і трохи бруду на дні казана; врешті, третій закон — закон заперечення заперечень: кожен, хто має трохи олію в голові і не носить партійного квитка в кишені, заперечить вам і назве це абсурдом. Але й ви тоді за тим самим законом заперечення заперечень перечте з подвійною силою. Аргументів довго шукати не треба — ось вони: «дурень», «невіглас», «ревізіоніст» і «ворог народу», а останній і найбільше переконливий — донос в НКВД. Оце і буде повна класово-матеріалістично-діалектична відповідь про казан снігу, поставлений на вогонь. А ви: «Процес топлення»... — перекривив на останок.