— Цього не можна пояснити... Але якесь таке глибоке переконання...
— Ну, от знову: «переконання»! — вчепився він у слова. — Ви дуже часто говорите про свої переконання. З’ясуйте мені, що саме ви під цим розумієте?
Остаточно спантеличена дівчина вже навіть не пробувала відповідати, тільки хмурилася, червоніла і нервово загинала кінчик зошита. Березовський уперто дивився на неї і також мовчав.
— Що ж ви, Марусю? — спитав урешті. — Так нічого й не скажете?
Вона похитала головою.
— Ні? Ну, то давайте разом спробуємо це розв’язати, — заохочував він. — Коли не можете відповісти на питання — питайте самі. Може я вам поможу?
Вона мовчала далі.
— Ет, Марусю, що ж це ви?! — скривився він незадоволено. — А як у школі вам учень поставить якесь питання, ви також мовчатимете? Так же не можна!.. До речі, я помітив, що ви взагалі мене ніколи нічого не питаєте. Чому?
— Що ж я маю питати? — легенько зідхнула дівчина.
— Як це?! Ніколи у вас не виникає ніяких неясностей?
— Звідки ж?.. Ви все так гарно пояснюєте...
— І ніколи у вас не виникає ніяких сумнівів щодо правдивости моїх пояснень?
Вона знову похитала головою.
— Які ж там можуть бути у мене сумніви? — усміхнулася якось жалісно. — Коли слухаю вас — просто не можу повірити, що одна людина може так багато знати. І вам напевне дуже смішно, що я такий невіглас.
Її слова підхлібили йому, і він виликодушно сказав:
— Брак знань — це ще не хиба, Марусю, і з того не можна сміятися. Хибою є, коли людина не хоче нічого знати і нічим не цікавиться. Отже, вертаємося до ваших переконань. Інколи переконання утотожнюють зі світоглядом. Я думаю, що в даному випадку так не є. Ви напевне розумієте під переконаннями або те, що вам каже розум, або те, що каже інтуїція.
— Так! — зраділа дівчина. — Інтуїція! Цього слова мені бракувало! Бо, бачите, для мене є багато всяких речей, таких ясних і таких несумнівних, але їх, однак, не можна пояснити розумом.
— Ага! — і собі зрадів Березовський. — Отже, ми врешті договорилися. Тоді я вам скажу дещо про погляди філософів на способи і можливости пізнання.
Тут Березовський умів показати, що він справді багато знає і заговорив «як Цицерон», сказала б Зоя. Сам любуючись у точності і ясності своїх пояснень та ядерності висловів, він почав з грецьких і римських філософів, перекинувся до філософії 16-го віку, зачерпнувши в загальних лініях поступовий розвиток людської думки. Вибирав найсуттєвіше, спрощував відповідно до інтелігенції своєї слухачки складні поняття й рясно сипав термінами й іменами: метафізика, емпіризм, раціоналізм, ідеалізм, емпіріокритицизм, позитивізм, Бекон, Декарт, Кант, Оґюст Конт...
Захопившись, говорив добру годину і зовсім забув про Марусю. І лишень випадково глянувши на неї, раптом урвав. Дівчина сиділа, як заворожена, і дивилася на нього такими виразно-закоханими очима, що йому відразу стало млосно й соромно. Соромно за неї, що так одверто зраджувала свої почуття, і соромно за себе, що досі не розумів її. Адже ясно, що вона від самого початку захоплювалася не його словами, не його розумом і знанням, а ним самим; його зовнішністю, його гордою поставою, оксамитним тембром його голосу — усім тим, від чого за ним шаліли жінки.
Відкриття справило на нього враження дзбанка холодної води на розгарячену голову, і він опам’ятався.
— Ви слухаєте мене, Марусю? — спитав різко й невдоволено.
— Що? — кинулася Маруся. — Ах, так, звичайно, слухаю... Записати?
Він був схвильований. Ледве втримуючи тремтіння рук, витягнув цигарку і почав стукати гільзою об металеве дно цигарниці.
— Ні, писати не треба нічого! — вимовив холодно й ворожо, розтягаючи слова. — Затямте собі лишень, що інтуїція й інстинкт служать тваринам. Людині, натомість, служить розум. І, якщо ви хочете мати в чомусь правдиве переконання, то його насамперед треба випробувати розумом. Таке буде моє коротке резюме з довгої лекції. Зрозуміло?
— Зрозуміла... — похилила покірно голову Маруся й зідхнула.
Його дратувало і це зідхання, і похилення голови, і ховання очей, і навіть врода дівчини. Мав охоту крикнути їй, що він не хоче, не дозволяє, дивитися так на себе! Забороняє його кохати! Він не давав їй ніяких підстав до того, ніяких прав! Йому непотрібно міщанки, хоч би вона була тисячу разів «ідеальною красунею» для стінного календаря! Він не прийшов сюди для романів — він прийшов учити і виховувати!
— На цьому сьогодні кінчаємо, — сказав несподівано. — Ви маєте над чим подумати, а я мушу йти.
Не дуже навіть і збрехав — справді почував, що мусів вийти, бо не хотів лишатися з дівчиною на самоті. Її товариство нараз стало прикрим для нього, попросту нестерпним, а можливість — знову відчути на собі той одверто-закоханий погляд здавалося йому чимсь ганебним, образливим у вищій мірі. І як вона зважилася, та міщанка?! Що вона собі думає?! За його великодушність, за безінтересовну працю...