Зоя!..
Він ви вже не хотів згадувати про неї, але Маруся якоюсь магічною силою вміла викликати її образ. Впершись в Ігоря розширеними закоханими очима, сяючи свіжістю своєї вроди, вона ніби конкурувала з колишнім предметом йото кохання. І в таких хвилинах Ігор попросту ненавидів свою ученицю. Ненавидів за те, що пригадувала йому втрачене, і дратувала, що не могла те втрачене заступити. Ненавидів за те, що зраджувала своє кохання до нього і що сміла пригадувати йому Зою.
Зоя!..
От з ким можна було поговорити і посперечатися до пізньої ночі! Обидвоє мали так багато спільного в поглядах, а дискутували так запекло, що навіть про кохання забували. Зрештою, тому й сперечалися, що були подібні між собою, що знаходили драстичні питання, які обидвох однаково хвилювали. Взагалі Зоя уміла кожну їхню зустріч зробити пам’ятною і неподібною ні до попередньої, ні до наступної, ні до якої іншої в іншому товаристві. Вже скільки часу минуло, а Ігор і тепер, здається, порахував би на пальцях всі години, проведені з цією рижою красунею, і розказав би про кожну з них зокрема. Не так, як з Марусею, не так!..
Це не означало, що Ігор ідеалізував одну й недооцінював другу — він не був сліпим. Маруся могла бути під багатьма оглядами взірцевим прикладом для егоїстичної, навіть егоцентричної, вирахуваної, розхристаної, буйної, деспотичної і жадібної на розкоші Зої. Але Зоя при всіх своїх недоліках мала якусь амбіцію, мала власні погляди, до чогось прямувала, чогось шукала і, незалежно від тієї катастрофи, яка її спіткала, напевне свого осягне. Вона була особовістю, запекло боронила свого власного «я» і, якщо вже дала себе в чомусь переконати, то цупко того трималася, бо нічого не приймала на віру, з побожністю, з баранячо-закоханими очима. Березовський часто думав над тим, що, коли б він зустрів Зою ще незіпсовану, в такому молодому віці, як Маруся, він зумів би виховати з неї справжню людину. Зоя була прекрасним матеріалом, але знівеченим. А Маруся була нічим — от амеба і тільки.
«Властиво, — дратувався Ігор, переловивши себе на цих роздумуваннях, — навіщо я морочу собі голову тією міщанкою? Чи вона мені потрібна? Звичайно, шкода, що з неї не може бути нічого ліпшого, але я ж від самого початку це знав. Від початку, від того знаменного "нате вам" (а воно в неї зроду не могло б інакше вийти — тільки саме так: "нате вам!.."), від неї нічого путнього не можна було сподіватися. Безнадійна особа!..»
І знову ловив себе на тому, що забагато про неї думає, і це його доводило до шалу:
«Та що це зі мною?! Якась "ідея-фікс", чи що?! Та так і збожеволіти можна!.. Ну-ну, коли б лишень дотягнути до кінця року й виїхати. Більше там моя нога не ступить!”
А все ж ходив, а все ж думав. Більше того — став своєю людиною в домі Кобзаренків, перейшов на «ти» з Марусею, і навіть приймав, як зовсім природне, що й Григорій Степанович йому здебільша «тикав». Звикав до цих відвідин, звикав до одноманітности перебігу днів, подібних між собою, як дві краплини води, звикав навіть і до того хронічного роздратовання, що його викликала своїми коливаннями від німо-побожного захоплення до камінно-тупої байдужости Маруся.
* * *
І ось якось так несподівано цей ланцюг, в якому не можна було відрізнити одного кільця від другого, раптом зачепився на якийсь гачок від шнурка, що на ньому почали нанизуватися зовсім дивні й непередбачені випадки.
А почалося з того, що комітет профспілки інституту вкупі з партійною й комсомольською організацією в плані передвеликодневої антирелігійної кампанії проголосили конкурс на реферати. За найкращий, крім похвали, обіцяли дати винагороду у вигляді повної збірки творів Леніна, за два других — піврічну передплату «Правди» й журналу «Безбожник», а за решту — похвали від партійного і професійного комітетів.
Ігоря нагороди не цікавили зовсім, а похвали й поготів, але тема його приворожила. Релігія у нього була драстичним пунктом, і він ненавидів її не менше, як і комунізм. Все, що так, чи інакше торкалося церкви і віри, викликало в Ігоря якусь хворобливу реакцію, виводило його з рівноваги й лютило. Православіє, чи католицизм, мохаммеданство, чи буддизм, — всі віроісповідання були однаково ненависні для нього і розцінювалися ним, як найбільше лихо людства. Мав жаль до Бога, в якого не вірив, і погорджував релігією, що її за Марксом зачисляв до «опіуму».
На це були у нього свої причини.