— Тільки часом?..
— «Часом» — велике слово в медицині, — ухильно відповів професор. — ЧАСОМ хворі виходять і з зовсім безнадійного стану, ЧАСОМ умирають тоді, коли, здавалося б, повинні жити. Боже Провидіння не все числиться з нашими поглядами й часто робить великі несподіванки...
Березовський більше дивився, ніж слухав, намагаючись відчитати з обличчя Зедергольма те, чого він не договорював, але не відчитав нічого. Натомість зауважив на білій шапочці біля правого вуха кілька бризок крови, і це його страшно схвилювало: кров Тані!
По тому він уже нічого не сприймав ні зором, ні слухом, ні мозком, цілковито поглинутий тими кількома маково-червоними плямками, що виразно темніли над вухом професора. Здається, що приступив ще хтось, але Березовський не бачив, хто саме; здається, йому пропонували щось проковтнути для заспокоєння нервів, але він так і не пам’ятав, проковтнув, чи ні; здається, що йому говорили якісь потішаючі слова, але вони зникали зі свідомости, мов краплі води на розпеченій блясі; здається, що й він сам щось питав і щось відповідав, але що саме — того собі ніколи не міг пригадати. Дрібні краплі крови на білій шапочці Зедергольма викликали у нього плутані й неясні, а тому особливо страшні, картини операції: скальпелі, щипці, ножиці, пінцети, руки в гумових рукавицях, що перебирають гарячі, паруючі нутрощі, й фонтани крови зі страшного розрізу...
Врешті його дуже чемно, але й не менш рішучо, випхали з коридору операційного будинку і замкнули за ним двері.
— Навідаєтесь завтра. До побачення!.. — впало по-німецькому за його плечима.
На дворі набрав у легені свіжого повітря і пішов навмання, як лунатик, вулицями незнайомого міста, задивлений в риси ніжного дівочого личка, позначеного печаттю непорочної святости, що ясніло десь там перед ним і викликало поруч себе інше, але до болю подібне обличчя. Штовхав перехожих, спотикався, двічі мало не потрапив під авто, минав дільницю за дільницею і неспостережливо для себе самого опинився перед брамою цвинтаря. Здригнувся.
— Чи це не проречистий знак? — майнула думка й зараз же поступилася іншій: — що за дурниці!..
За огорожею його привітав спокій, взірцевий порядок і барвисті плями квітів, що яскравіли під нагробниками. Війнуло знову чимсь таким здавна знайомим і радісно-смутним, як спогад безповоротного минулого щастя, а перед ним ще раз виринуло чисте, ніжне личко, властиво два личка, що не сміли мати нічого спільного між собою, але все ж мали. Мали, мимо його протесту, мимо його ненависти до одного й безмежної любови до другого. Вони на мить навіть зіллялися в одне, і на мить стали однаково дорогими.
— Ні!
Пов’язані попід бороди біленькими хусточками, в широких спідницях, до виходу з цвинтаря навпроти Березовського простували дві заплакані жінки і троє діточок.
— Он коса розплелася, Надю, загубиш кісника, — втомлено обізвалася одна з жінок до дівчинки.
Почувши українську мову, Березовський звернув убік і поспішив у розкриті двері каплички. Не хотів зустрічатися з земляками, бо йому чомусь здавалося, що його відразу впізнають і зачеплять на розмови.
У капличці лавки були зсунуті в один бік і нагромаджені поверхом, а в різнокольорових прожекторах світла, що падало з вітражних вікон на долівку, густо золотилася курява: каплицю ремонтували. На риштуваннях стояли в синіх комбінезонах робітники й зістругували потемніле й полущене вапно..
Березовський нерішуче зупинився біля порога.
— Ви бажаєте? — спитав один робітник з риштування.
— Я... Я... — загнувся Березовський, шукаючи в пам’яті потрібних німецьких слів.
Робітник, видимо, відразу догадався, що має справу з чужинцем, і витолкував собі зовсім природно його прихід.
— Ідіть наперед, там є вільні лавки, — сказав доброзичливо, — тут вас запорошимо.
Сам не знаючи, для чого це робить, Березовський послухав поради і, маневруючи поміж розставленим мулярським начинням та лавками, пішов наперед. Знайшов справді вільні лавки, сів на одну з них і розглянувся. Просто перед ним, на бічному престолику стояла статуя Матері Божої з Немовлям на руках. На неї ллявся потік кольорового проміння, від якого лагідне обличчя Пречистої набирало барв і, здавалося, тріпотіло в неземській усмішці. Березовський задрижав і сховав лице в долонях. Був дуже потрясений, стривожений, пригноблений і попросту фізично змучений. Хотів розради, спокою, відпруження, відпочинку і... сам не знав, чого.
Сидів кілька хвилин непорушно, поки знову перед ним не виринуло дороге личко з печаттю нескаламученого спокою на яснім чолі. Чи це не була печать смерти?