Ігор уже погамувався.
— Вибач, — перепросив винувато. — Але я ніколи не думав, що так станеться.
— На другий раз будеш думати. І, — затям, — що ти сьогодні дістав по заслугах! Можна вибачити багато пройдисвітові й дурному, але чесній і розумній людині, якою я тебе вважаю, — ні! Тепер, добраніч!..
Пустив Ігоря і легенько відштовхнув його від себе, а сам скрутив у бічну вулицю.
Дивний чоловік! Може й не позбавлені певних підстав поголоски, ніби Веретелюка колись бачено, як він плакав і молився в Києво-Печерській Лаврі, куди студенти поїхали на екскурсію.
Березовський поплентався далі. До всього пережитого долучився ще й тягар Євгенових обвинувачень. Для Ігоря він був найближчим приятелем, і тому його докори особливо глибоко скородили душу. А взагалі Березовський мусів признатися, що нічого, здається, дурнішого від свого сьогоднішнього реферату в житті не зробив. І яке лихо штовхнуло його на цей виступ?
«Підшепти нечистого», — сказала б Маруся.
Пригадавши собі Марусю, Березовський, вагаючись, зупинився: чи не піти б до Кобзаренків, у яких через свій реферат не був уже кілька днів? Правда, вже по дев’ятій, але до гуртожитку йому зараз не хотілося йти, а на дворі мрячив дощ, і треба було кудись подітися.
Подумавши трохи, таки пішов до Кобзаренків. Чим далі йшов, тим скоріше хотів прийти на місце, зустрітися з Григоріюм Степановичем, «роздушити» з ним кілька келишків і виговоритися. Звичайно, Григорій Степанович також буде проти нього, але з ним можна буде посперечатися, — і може тоді полегшає.
Вже недалеко від хати Кобзаренків несподівано піймав носом запах свіжоспечених пасок, який особливо виразно розносився у вогкому повітрі й миттю викликав у Ігоря цілий рій ясних спогадів із пережитих у дитинстві Великоднів: урочистий настрій, церква, оперезана золотим вінцем запалених свічок, встромлених у коші зі свяченим, величаве «Христос Воскрес» і христосування з обміном крашанками.
Ах, цей запах!..
Ігор і тепер був переконаний, що паски пахнуть зовсім своєрідно, і що їхній запах він пізнав би з зав’язаними очима серед сотень різнорідного печива.
— Так, так, — подумав чомусь з жалем, жадібно вдихаючи повітря, — на передмістях «міт Пасхи і Воскресіння», разом з забобонами баби Теклі, тримаються ще дуже міцно, й не так то легко буде їх викурити. А вже нічого не поможуть тут «джерела з класиків марксизму-ленінізму», як думають ті ідіоти. Освіти треба, усвідомлювання, а не комуністичних догм, до яких нарід має органічну відразу»...
— Це ти?! — радісно привітала його на порозі Маруся й спішно замкнула за ним двері. — Добре, що не прийшов раніше, бо була б не пустила в хату. Я й тата виправила з дому перед тим, як паски в піч посадила. Кажуть не годиться бути чоловікам у хаті, поки великоднє тісто в печі сидить...
Чого-чого, а цього вже Ігор ніяк не сподівався, й очманіло розглядався по хаті, відразу сп’янілий від гарячі сильно напаленої печі й від того запаху, що забивав віддих.. Скрізь такий здавна знайомий передвеликодневий нелад: порозкидані чисті рушники й серветки, нова велика макітра з залишками жовтого тіста на боках, миска зі збитими на піну білками, кольорове пшоно в тарілочці, спорожнені вже високі бабники — і над усім цим отой солодкий, ніжний запах пасок. Чисто все так, як пригадує собі Ігор з дитинства.
А Маруся, з якої здавалося, гаряч ще сильніше витиснула всі яскраві барви на обличчя, непривично збуджена, вдоволена, весела й врочиста, просто сяяла від утіхи. Такою її Ігор не бачив ніколи і не думав, що вона може такою бути. У білосніжному фартушку, у білій хустинці, зав’язаній тісно над самим чолом, з по-господарськи закасаними рукавами, з білою плямкою муки на підборідді, була ще більше подібна до живої копії з літографії.
Не випускаючи Ігорової руки (а коли ж би це вона зважилася його тримати за руку?!), вона потягнула його до їдальні, де на столі, на застелених білим обрусом подушках, «відпочивали» паски, й щебетала без угаву:
— Щойно витягнула з печі. Подивися: всіх є п’ять. Оця найбільша — спільна, оця — татова, оця — моя, оця — твоя, а оця маленька — отак собі, нічия. І вийшла найкраща правда? Всі цього року мені вдалися, але оця маленьку — просто чудова!..
Тішилася й пишалася, як дитина, любовно беручи кожну бабу і зважуючи її на долоні, а Ігор лишень мовчки дивився і відчував, що таких тупо-безтямних очей, які він мав зараз, навіть Маруся ніколи не мала.