— Як? — трохи опритомніла Маруся. — 3 інституту? А то за що?
— А за ці самі великодні свята... Але дозволь мені перше роздягнутися і скинути калоші. Страшно душно у тебе в хаті.
Він знову зробив дурницю і тому, що скинув пальто та калоші, і тому, що почав оповідати, бо його розповідь, здавалося, більше слухали стіни й годинник, ніж дівчина. Правда, спочатку вона виявила зацікавлення, але саме тоді, коли Ігор дійшов до найважливішого — до змісту свого реферату — втупила очі в макітру і стояла з виглядом глухонімої.
Ігореві слова, не потрапляючи до мети, ставали недоречними і глупо плавали в повітрі, «ходики» одноманітно баламкали хвостиком і з чемною байдужістю притакували «так-так», а гаряч і ніяковість вкидали оповідача в сьомий піт. Вкінці ухопила його злість на Марусю. Він мав право на те, щоб вона виявила трохи більше зацікавлення до випадку, який міг скінчитися катастрофою! Тим часом... Чого вона, врешті, стоїть, мов камінна? Справді їй так усе байдуже? Чи, навпаки, розібрав її такий жаль від його відмови?
Ігор відчув, що у нього тверднуть уста, і йому важко говорити.
— Гаразд, — урвав льодовитою нотою у голосі, навіть трохи радий, що не повинен кінчати тим своїм ганебним каяттям, — ти, як бачу, дуже зайнята. Я думав, що тато вдома і тому зайшов. Але, коли його нема, то я піду. І так пізно вже...
Похапцем одягнувся, взув калоші і, стиснувши її безвладну руку, мерщій вискочив із гарячої, мов лазня, хати у мрячливу темінь свіжої ночі.
— Уф! — вирвалося у нього, і він ще ширше розкинув поли пальта, щоб скоріше охолонути.
— Ігорю, почекай! — впало зненацька з порога хати, коли він уже брався відчиняти хвіртку.
Стрілою перелетівши подвір’я дівчина опинилася біля нього:
— Ти маєш при собі той свій реферат? — спитала гарячим і дуже схвильованим голосом.
— Тобі навіщо? — здивувався Ігор.
— Не питай! — нетерпеливо крикнула вона. — Скажи, чи маєш?
— Ну, маю... — ще більше здивувався він.
— Дай мені!
— Та навіщо?
— Хочу прочитати.
— Це для тебе нецікаво... — не міг відмовити собі приємности, щоб не помститися за її недавню байдужість.
— Нецікаво?! — вибухнула дівчина з такою нетерпимістю, що він аж злякався. — У мене цілий світ пішов обертом! Я… Я просто не знаю... Дай реферат! — тупнула ногою злісно.
«Вона істеричка!» — зродилося в йото голові ствердження і холодним вужем зсунулося йому по плечах.
— Та з тобою, дівчино, що? — намагаючись опанувати свій переляк, спитав лагідно. — Чому в тебе світ пішов обертом?
Чи то від холодної вогкости, чи від хвилювання, дівчина тремтіла так, що у неї аж голос зривався.
— Бо я ніколи не думала, що ти... безбожник! — по ваганні й паузі випалила одчайдушно останнє слово, немов би воно було чимсь сороміцьким, або святотатським.
Ігоря нараз осінило.
— Ф’ю-ю-ю! — свиснув уражено. — Ось воно що! — А що ж ти думала?
Вона мовчала, тільки важко дихала.
— Чекай, — не міг він з дива вийти, — як це ти не могла сама додуматися до того, що я, матеріаліст, не можу вірити в Бога?
Знову — замість відповіді була мовчанка.
— Чудеса! — підсміхнувся вголос. — Але... Але ти, Марусю?! І тобі не соромно бути атавізмом релігійного фанатизму середньовіччя? Ну, знаєш, це просто неймовірно! Міг я все припускати, але ніколи не думав, що з тобою оправа стоїть так зле... Не дивуюся старим людям, вихованим змалечку в релігійних забобонах. Але щоб молода людина... Ні, просто неймовірно!..
Навіть крізь темінь бачив, як Маруся корчилася від його слів, ніби та жертва, прийнята до ганебного стовпця, і йому стало знову жаль її.
— Ну, гаразд, — припинив потік вияву свого здивування і докорів Ігор. — Мені було б слід пам’ятати, що баба Текля недаром з тобою жила шість років. Ось тут маєш мій реферат, прочитай його, подумай над ним, а пізніше поговоримо.
Втиснув дівчині в руку згорток конспекту, попрощався і скоренько відійшов.
Міряючи розмашистим кроком болотисту дорогу, весь час думав над цією чудною сценою і похитував головою. Дивно йому було все ж таки. Правду казав, що старі люди його не дивували. Ось, наприклад, Кобзаренко, або хоч би і його мати — колишня пансіоністка: її побожність була цілком природною річчю для Ігоря. Здавалося йому навіть, що, коли б мати одного разу перестала вірити, — вона стратила б якусь надзвичайно істотну рису цілої своєї вдачі і не могла би бути тим, чим вона є.