Та одна річ — мати, а зовсім друга — Маруся. Зрештою, мати — глибоко віруюча людина — ніколи не була фанатичкою. Вона, здається, підозрівала, що Ігор не вірить, але ніколи не робила сцен і ніколи не казала, що у неї світ іде обертом, як оце сказала Маруся. І таку спокійну віру Ігор ще міг зрозуміти. Але щоб у двадцятому столітті молода дівчина могла робити істерику на релігійному тлі — це видавалося йому чимсь хворобливим і протиприродним. «Неврастенія, неврастенія — повторював собі під носом. — Баба Текля і неврастенія...»
Відкриття не належало до приємних, і Березовський навіть спитав себе, чи добре зробив, що дав свій реферат? Коли вона так зреагувала на його відмову від розговіння, то від реферату може ще чого доброго розхоруватися зовсім.
Подумав-подумав і махнув рукою:
«Нічого їй не буде. Хай прочитає. Цікаво буде навіть довідатися, що вона на це все скаже».
* * *
Але, хоч йому було й цікаво, навмисне не приходив кілька днів, чекаючи, поки минуть свята. А, коли вже й прийшов, не зустрів звичайного радісного прийому. Григорій Степанович сердито нахмурив брови при його появі, а Маруся, боязко глипнувши в його бік, зараз же відвернулася.
— Здоров, здоров, безбожнику! — привітався Кобзаренко. — Замість того, щоб прийти на свята та й по-християнському з нами паски з’їсти, ти якусь погань у хату підкинув, мов би навмисне. От цього я, Ігорю Олександровичу, від вас уже ніяк не сподівався, ніяк! Почала було мені Маруся читати те, що ви там у тих своїх папірцях нагородили, а я видер їх у неї з рук і спалив. Гнівайтеся, чи ні. І, кажу вам наперед, що, коли ще щось таке принесете, то не дивитимусь довго, а — в огонь його — і квит!
Прикро вражений такою варварською розправою зі своїм «мітом», Ігор все ж постарався безтурботно усміхнутися:
— Невелика новина. Це вже з давніх-давен усі клерикали так роблять: ледь що не по-їхньому — зараз у вогонь! Палили не тільки папери, книжки й мистецькі твори, а й живих людей. Бачу, що і ви від них далеко не відбігли...
— Того я, голубе, не знаю, хто там і що там колись палив, і за них не відповідаю. Але за себе відповідаю і кажу ще раз: усяке безбожницьке блюзнірство, яке знайду у себе в хаті, палитиму — і квит!
— Навіть не читаючи?
— А навіщо його читати? Тільки розум каламутити і Бога гнівити. Мало нам тієї кари, яку маємо, то гнівімо Господа ще більше, щоб зовсім Своє лице від нас відвернув. У такому страшному житті, як наше, єдина тільки наша надія лишається — Бог! Ні, ти ще хочеш і це відібрати?
— Е-е, Григорію Степановичу, нещастя, коли людина не на власні руки, а на Бога надіється! До смерті в страхітті житиме і до смерті на Бога надіятиметься.
— А ти чув, як кажуть: «До Бога взивай, а рук прикладай»?
— Чув. Але, коли рук приложиться, то й до Бога взивати не треба — обійдеться.
— Верзете казна-що! — розсердився Кобзаренко. — Як Бог праці не поблагословить, то людина по лікті руки в роботі зітре, а користи не матиме. Не буває так?
— Буває, звичайно, але рідко. Зате людина, що тільки на Бога надіється, може лоба в молитві розбити без ніякісіньких вислідів — це завжди так є.
— Над цим сперечатися, голубе, — це все одно, що з пустого в порожнє переливати, бо ні ти, ні я статистики не списували, то й не можемо один другому на папері числа показати. Ти мені скажи таке: куди безбожники світ доведуть? До безодні?
— Скоріше побожні його доведуть до безодні. Подумайте самі: навіщо побожним людям про це коротке земське життя дбати, коли вони притьмом деруться на небо до життя вічного в раю?
Кобзаренко випростувався й урочисто підніс голос:
— Земське життя і є на те, щоб у ньому собі на вічність заслужити. Хочеш блаженства по смерті — роби добро перед смертю.
— Ет, казки!..
— Для кого казки, а для кого й ні! — і Кобзаренко, впершись обидвома руками об стіл, перехилився до Ігоря. — А от тепер ще скажіть таке: на яку це лиху годину невіруюча людина має мозолитися над поліпшенням земського життя? Не свого власного, а так, загального? Нагороди за свої вчинки від Бога не чекає, кари не боїться — і що їй? Однаково ж, думає собі, умре — і з неї лишень лопух виросте. Душі нема, є саме черево. Ну, значить, треба жити черевом, череву годити, черевом думати, черевом радіти. А до чого воно доводить — бачимо.
— Це ви думаєте про большевизм, а...
— Річ не в назві, голубе! — перебив Кобзаренко. — Називай його большевизмом, комунізмом, чи якою інакшою холерою — все одно! Як Бога відкинеш, в душу не віриш, а зі всього святого смієшся — то лізь у власне черево: там тобі й місце!