— Чекайте, Григорію Степановичу, — спробував ще обстоювати свої погляди Ігор, але Кобзаренко не хотів нічого слухати.
— З вами говорити — треба спочатку гороху наїстися, — сказав з властивою йому одвертістю, — а я часу не маю. То ж ви собі сидіть, вчіться, чи розважайтеся, а я піду.
Натиснув на голову кашкета і вийшов. Ігор і Маруся лишилися самі.
Розмовляючи з батьком, він увесь час непомітно слідкував за дівчиною, але не зауважив нічого з того, що скидалося б бодай на тінь її неврастенічного вибуху підчас останньої зустрічі. Маруся сиділа мовчки підчас його суперечки з батьком, виглядала апатичнішою, ніж завжди, й уперто дивилася на головку цвяха, що виставала з підлоги. Тепер дивилася у вікно, за яким почали появлятися перші пуп’янки яблуневого цвіту, й мовчала далі. Знаючи її натуру, Березовський не сумнівався, що сидітиме отак до вечора і перша розмови не почне, хіба що запропонує йому напитися чаю. А повинна була б спитатися хоч щось, принаймні перепросити його за спалений конспект. Але по ній не було видно ні зацікавлення, ні ніяковости, — взагалі нічого, крім цілковитої байдужости. І Березовському знову пригадалася болотяна трясовина: кілька днів тому назад вона вибухнула істеричним фонтаном, бо в її сонне плесо потрапив камінь. Але сьогодні вже все прийшло в порядок: проковтнула камінь, засмоктала — і сліду нема. Спокій.
Амбіція веліла йому мовчати також, бо ж, врешті решт, заторкнене питання повинно було цікавити Марусю, а не його. Але роздратовання, яке переростало в образу, вже розповзалося по його тілі, холодило обличчя й викривлювало уста.
— І що ж, Марусю, — обізвався він тим убивчо-спокійним голосом, яким завжди прикривав хвилювання, — більше тобі вже світ не йде обертом? Стало знову все на своє місце?..
Вона ледве помітно ворухнула плечима, але не відповіла, навіть голови не обернула.
Іґнорація?
Ігор відчув, що починає тратити рівновагу.
— Хотів би я все ж таки знати, Марусю, — знову почав, поважно й повільно вимовляючи кожне слово, — чи існує в світі річ, яка б тебе по-справжньому цікавила? Бо я, правду сказавши, вкладаючи тобі в голову певні відомості, починаю сумніватися, чи моя робота має сенс? Навіщо тобі, наприклад, освіта, знання й диплом, коли ти не розумієш, до чого їх прикласти?
Дівчина раптом обернулася від вікна й глянула на нього зміненими очима, які стали знову гострими й блискучими, як скалки антрациту.
— А я спитаю тебе, Ігорю, — кинула різко, — навіщо справді освіта, знання й дипломи, коли по смерті й з наймудрішої людини все одно тільки дурний лопух виросте, як оце сказав тато?..
Здивувала його і тим поглядом і своїм питанням, і він, дивлячись на неї, уперше спитав себе, чи не криється в ній, бува, щось такого, чого він ніколи не сподівався.
— Як-як! — зчудувався він. — Що це знову за логіка?..
— Логіка?.. Може це й не логіка, — вже спокійніше заговорила Маруся й очима, що стратили гострий блиск, набравши свого звичайного уперто-зосередженого вигляду, задивилася в стіну. — Тільки ж, коли подумати, що все існування кінчається лопухом, життя тратить глузд, а тим більше якісь там знання, чи дипломи...
Ігорове здивування нараз стрибнуло до таких меж, що він мав охоту вщипнути себе, щоб переконатися, чи це не сон. Здивувало його не лише те, що Маруся сказала, але й щось інше, для чого поки що не мав окреслення. І, задивившись на дівчину, він раптом відчув, що стоїть над глибокою, таємничою криницею, на дні якої годі догледіти воду. Саме над криницею, а не над трясовиною. В одній секунді зрозумів також і те, що її, як йому завжди здавалося, тупо-безтямний погляд зовсім таким не був. Ось і тепер вона мала очі ніби безвиразні й непритомні, але насправді вони були звернені в себе саму, в глибину власної душі, де напевне нуртували важкі для розв’язання питання.
Враження було таке сильне й таке несподіване, що він не міг отямитися від нього. Нервово закурював цигарку і все з-під лоба дивився на дівчину. Думав над тим, що має відповісти. Але це вже не була «цицеронівська пауза надуми» — це був клопіт виховника, збитого з толку несподівано-мудрим питанням учня.
— Гм... — більше думав уголос, між адресувався до дівчини. — А я все дошукувався причини твого індеферентизму і не міг дошукатися. Але ніколи мені в голову не могло прийти, щоб його корінням були сумніви релігійного характеру....
Маруся гірко усміхнулася, зберігаючи той самий німо- зосереджений вираз в очах:
— Ти не зрозумів мене, Ігорю: у мене до Чистого Четверга не було ніяких сумнівів. А мій індеферентизм, — це, здається байдужість, правда? — тільки зовнішній. Варя завжди сміялася, що я «здохла», але вона, як і ти, помилялися. Я до всього прислухаюся, до всього приглядаюся, і в мене виникає стільки питань, що не раз від них голова розсаджується.