— Чекай, Марусю! — зупинив її Березовський, наставивши руку. — Чекай, бо і в мене зараз виникло стільки питань, що від них голова розсаджується... Ти кажеш, що до Чистого Четверга у тебе не було сумнівів... Тоді, коли я вийшов від вас, у мене також не було сумнівів, що ти, — не гнівайся за одвертість, — істерично-релігійна людина. Так?
— Що значить «істерично-релігійна»? — здивувалася Маруся.
— Ну, просто: адже є люди, які не вірять, є байдужі, є такі, що сумніваються і вагаються, є просто релігійні, а є й фанатики, у яких заперечення Бога викликає істерику. Мені видалося, що ти належиш саме до цих останніх, і це мене дуже здивувало, бо в наші часи, погодься сама, воно неймовірно і просто смішно...
Поки він скінчив, дівчина вже дивилася кудись повз нього своїм неморгаючим поглядом і дивачно усміхалася самими устами.
— По-моєму, — почала тихо, — можна або вірити, або не вірити, але не можна вірити наполовину. Ті, що байдужі, або ті, що сумніваються, в конечному висліді прийдуть до безвірства... Або... Хіба я знаю?.. От і я: поки ти мені не сказав, поки я не прочитала твого реферату, у мене не було найменших сумнівів, найменших вагань. І тоді я була щаслива. Мала велике щастя, якого ще сама не вміла оцінити!.. Але тепер... Я не знаю... Я ж розумію, що ти не можеш помилятися. Думала, що ти... Думала... А ти... А... — затремтіла і вигукнула здавленим шепотом: — мені страшно Ігорю!
Це не були порожні слова. Справді непідробний жах викривив обличчя дівчини, відбився в її очах і струсив її тілом. Ще один момент — і була б кинулася Ігореві на груди, шукаючи там рятунку. Але не зробила того. Закрила лице руками і розплакалася.
Він був приголомшений і зворушений, одначе зберіг стільки притомности, що не зробив жесту, який дівчина могла б витолкувати хибно і який поставив би їх обидвоє у фальшиву ситуацію.
Обережно відірвав одну її руку від обличчя і стиснув у своїх долонях.
— Яка ж ти наївна, дитино, яка ж наївна!... — заговорив із глибоким співчуттям. — Але не плач, не плач... Заспокойся... Коли б я знав раніше, що ти така перечулена на релігійному пункті, був би поступив інакше. Але я обіцяв тобі обговорити цю справу. Пам’ятаєш? Отже, давай обговоримо, але спокійно, розумно і без сліз. Добре?
Покірно, чисто по-дитячому, Маруся обтерла очі і, схлипнувши востаннє особливо голосно, випросталася.
— Вже? — усміхнувся Ігор. — От і гаразд. Тепер поговоримо.
Присунув стілець і сів поруч дівчини.
— То ти кажеш, що вірила без сумнівів і вагань, аж поки не прийшов оцей поганий безбожник, оцей антихрист... Та що ти Марусю!? — вигукнув, зауваживши, що дівчина від останнього слова, яке він вимовив жартом, знову здригнулася і глипнула на нього з жахом. — Яка ж ти смішна, слово чести! Бачу, що примара баби Теклі над тобою ще довго тяжітиме... Але будемо говорити поважно. Ти кажеш, що віра давала тобі щастя. Що ж то було за щастя, поясни мені?..
Перше, ніж відповісти, Маруся довго надумувалася.
— Це не щастя, — почала нерішуче. — Себто... Як тобі сказати? Ну, а все ж мені видавалося, що я знаю, для чого живу...
— Для чого ж ти жила?
Вона знову вагалася з відповіддю. Надумуючись, звела докупи свої рівні брови, від чого її ясне, гладеньке чоло перерізало дві поперечні зморшки.
— Я б тобі сказала, — зважилася врешті, — але ти будеш з мене сміятися...
— Ні, не буду, Марусю! — приобіцяв майже урочисто. — Говори сміливо. Це мене дуже цікавить. Ну?
Хотів знову взяти її за руку, але вона не дала. Відвернулася до вікна і заговорила непевним від ніяковости голосом:
— Тато мене вчив, що ми живемо для того, щоб пізнати Бога, полюбити Його, наблизитися до Нього і тим самим заслужити собі право на поєднання з Ним у вічності...
Слухаючи її, Березовський лишень скептично похитував головою й іронічно кривив уста. Але вона, обернена плечима, цього, звичайно, не бачила. Скінчила й замовкла.
— Це все? — спитав Ігор.
— Мало хіба?
— І мало, і багато — залежить, з якого боку дивитися... Тепер послухай мене, Марусю: я не тільки атеїст, я — нещадний ворог релігії!
Мов би злякавшись нападу ззаду, дівчина рвучко обернулася пополотнілим обличчям до Ігоря, і в її очах знову засвітився переляк.
— Тобі страшно? — спитав іронічно й потвердив невблаганно ще раз: — так, Марусю, я — нещадний ворог релігії й виступаю проти неї при кожній нагоді. Бо релігія — це не просто собі невинний забобон, а страшне зло, злочинний дурман, — справедливо кажуть марксисти, — опіум для народу! Хоч на своєму власному прикладі можеш переконатися, до чого вона доводить: в інтерпретації баби Теклі релігія скалічила тобі шість років, — шість найкращих років! — дитинства, розстроїла тобі нерви, і мало бракувало, щоб не звела тебе взагалі зі світу; в інтерпретації тата, як-не-як, людини дуже розумної, релігія зорієнтувала тебе на фальшиву мету. Бо що значить «пізнавати Бога», «полюбити Бога», коли Бог взагалі не існує? Який глузд мають старання «на поєднання з Ним у вічності», коли вічність — це виключно виплід темних мозків? Вдумайся, дівчино, яке це все абсурдне, абстрактне й жалюгідне!.. А ти ще вважала, що знаєш, для чого живеш, ще питала мене, чи цього мало!