— І я такий? — багатозначно усміхнувшись, перехилився він до Марусі.
— О, ти зовсім не такий! — в якійсь нестямі вигукнула вона.
Схвильований ще більше красномовним освідченням, яке било з її очей, перехилився ближче:
— А який?..
— Ти не такий... Ти... Я боюся безбожників!..
— Мене також?
Маруся нараз пополотніла, перелякана чи то своїми почуваннями, чи то близькістю його уст, зложених у багатозначну усмішку, й рвучко відкинулася на спинку стільця.
— Тебе?... — вилебеділа безпомічно.
І в цей самий момент в сінях страшно гуркнули двері, а різкий жіночий голос потряс цілим домом:
— Гей, а є хто в хаті, чи нема?!
Це було так несподівано, що й Ігор підскочив, а Маруся мало не зімліла.
— Варя... — пояснила тремтячим голосом.
— Гей, чи ви спите, чи вуха клоччям позатикали, чи справді нікого нема?! — гукнула вже в кухні голосиста гостя. — Христос Воскрес, Пулько!..
Тричі навхрест поцілувалася з Марусею, а тоді, повернувшись до Ігоря, простягнула йому руку й жартома наставила губи:
— Христос Воскрес!
— А ви бачили? — насмішливо спитав Ігор, вдаючи, що не помічає простягненої руки. Був лихий на несподівану перешкоду в закінченні розмови.
— Ну, тоді добрий день! — ані трохи не спешилася Варя.
— А, це інша річ! Добридень, Варю! — і він простягнув руку.
Та Варя в тій же хвилині смикнула свою назад, показала язика і перекривила обличчя навскоси.
— Дзуськи! — сказала. — А добрий день ви бачили?
Ігор мало не образився, але скрив досаду.
— Звичайно, бачив, — відповів з чемною усмішкою.
— Бачили? Де?
— А, ось, ходіть і вам покажу. Дивіться у вікно, бачите? Весна на дворі, яблуні починають цвісти, травичка збирається зеленіти, пташки співають, а на додаток до того всього прийшла Варя. Добридень, Варю!
Варя, не сподіваючись ніякого підступу, слухняно дивилася у вікно, а Ігор, заговоривши її, раптом обняв і вліпив здоровенного і голосного, як ляскіт батога, поцілунку просто в широкі уста.
— Тю! — шарпнулася Варя. — Сказився, чи що?!
— Добридень, Варю! — повторив Ігор і так само голосно й сильно поцілував її вдруге. — Ви ж хіба, не хотіли цілуватися?
— Тю! Та пустіть! — пручалася безпомічно дівчина. — Пулько, скажи йому щось!
— Нічого вам не поможе Пулька! — затявся Ігор. — Цілуватиму вас доти, доки не перепросите і не скажете мені «добрий день»!
Варя брикалася, відбивалася і лаялася, але врешті решт, таки змушена була перепросити, сказати «добрий день», хоч на кінець і додала:
— Чорт з вами!
Ігор зустрівся очима з Марусею і зніяковів: вона стояла, міняючись на лиці від страшного хвилювання, а серце її билося так сильно, що від його ударів аж блюзчина підскакувала у дівчини на грудях.
«Це з мого боку свинство! — вилаяв себе в душі Березовський. — Вона ще, може, й зроду не бачила, як цілуються, а я на її очах... Свинство!»
Тим часом Варя, фиркаючи й обтираючи уста, заговорила спішно:
— А я, Пулько, оце прийшла до тебе ночувати. До нас приїхав брат із жінкою, і в хаті така тіснота, що обернутися нікуди. Я дві ночі спала з племінниками на одному ліжку, та й не витримала: «Хай вам абищо! — кажу. — Брикаєтесь, як лошата! Піду спати до Пульки». Приймеш, чи ні?
— Та чому ж? — хрипко осувалася Маруся. — Ночуй.
— І голодна я, як собака, — продовжувала Варя. — А ти ж певно десь іще маєш і паску і ковбасу, га?
— Маю...
— Ну, то давай! — розпорядилася Варя. — Та ще наливки вточи. Отієї, знаєш, деренової...
Стараючись не дивитися на Ігоря, дівчата заходилися накривати стіл, гріти воду на чай, різати паску й м’ясива. А по наливку треба було йти до пивниці, вхід до якої був у сінях.
— Там же напевне миші — не полізу! — категорично відмовилася Варя. — Ідіть удвох із цим цілувальником. Як що до чого — кричи, а я його звідси — кочергою!
Перша злізла по драбині Маруся. Черкнула в пітьмі сірником, засвітила каганець, і тоді поліз Ігор, тримаючи в руках пузату карафку.
У пивниці, як у пивниці: майже спорожнілі вже засіки на картоплю й буряки, діжки з рештками квашених огірків та капусти, павутиння й запах плісні.
Притуляючи рукою каганець, Маруся йшла наперед, а за нею ступав Ігор, поки не дійшли до кутка, де стояли обплетені лозою бутлі з наливкою.
— Бери, Ігорю, оцей і наливай...
Він поставив карафку на землю й ступив до бутля. Обличчя його опинилося на рівні слабенького світла каганця, і в цю хвилину сталося щось несамовите: Маруся нагло зверещала не своїм голосом і випустила з рук каганця. Цей пронизливий і несподіваний крик поставив Ігореві волосся дубом, і він, здається, злякався ще більше, ніж Маруся, тим більше, що не знав причини.