— Ні, ні!!! — запротестував він так палко й так болісно, що аж скорчився під тягарем страшного припущення. — Ні! Боже, врятуй її!.. Боже, врятуй її!.. Боже, Боже, врятуй її, врятуй її!..
Трясся від болю, янчав, благав, уперто повторюючи з якоюсь бездонною розпукою своє одноманітне: «Боже, врятуй її!», бо більше не мав кого просити. І ці три слова, вилітаючи пошепки з його уст, були не словами, а згустками крови, що відривалися від серця, затисненого в обценьках невимовної муки. В них містилося все: біль, розпач, молитва, благання, надія й вимога:
— Боже, врятуй її!..
І раптом урвав сам себе:
— Та що це?... Хочу переконати себе, що стався побожним, чи молюся на всякий випадок?.. Нема нічого плюгавішого від атеїста, який у скрутну хвилину вдає віруючого. «Як тривога — то до Бога»... Більшого гріха й блюзнірства не можна поповнити!
— Гріх? Блюзнірство? — обізвалася іронічна думка. — Чи ж ці слова мають сенс, коли Бог взагалі не існує, або попросту не помічає ні молитов, ні образ на свою адресу?..
— Я, здається, починаю божеволіти! Які думки в голову лізуть!.. Геть звідси, геть!..
Думка працювала ясно й енергійно, але тіло було в’яле й неслухняне. Ледве-ледве переміг себе, щоб встати й знову, маневруючи поміж лавками й мулярським начинням, почвалав до виходу.
Звернув у бічну доріжку, забрів у якийсь глухий кутик цвинтаря, знайшов камінну лавку під розлогим деревом і сів. Образ ясного личка на тлі білосніжної подушки, що нагадував воскову скульптуру, не покидав його.
— А вона — чисто, як Мадонна пензля справжнього генія, — думав собі. — Така ясна, така чиста, така... свята. Справді, як свята, нема іншого окреслення. Моя Танічка, моя дитина!.. Боже, врятуй її!..
Поволі повертала до нього рівновага й спокій немовби щось випив для заспокоєння нервів. Довкілля вже не тікало перед зором, навпаки, примушувало ввернути на себе увагу, викликаючи мимовільне порівняння з минулим.
Так, це ж і тоді був травень, був біло-рожевий цвіт, що опадав на землю, і був цвинтар. Трохи навіть подібний до цього цвинтаря... А взагалі травень — це місяць, який значив у житті Березовського майже всі найважливіші події: у травні він познайомився з Зоєю, через рік — у травні зірвав з нею, ніби для того, щоб у той самий день познайомитися з Марією; в травні народилася Таня (ах, правда, це ж їй за чотири дні сповниться вісімнадцять років!); у травні його поранено, у травні він добився до спорожнілого родинного гнізда, і оце зараз, у травні... Все в травні. Березовський не знає забобонів, він — переконаний атеїст, одначе в травень вірить. Смішно, але факт!
Війнув теплий вітрець, і Березовський помітив, що біля його ніг, умираючи, злегка заворушилися оббиті пелюстки яблуневого цвіту. Звідки вони тут узялися? Чи дерево, під яким він сидить?.. Ні, це каштан. А от ТОДІ він сидів під яблунею — пам’ятає зовсім певно. Він взагалі тепер пам’ятає все дуже добре, в найменших подробицях. Минуле інколи присувається до нас так близько, що заступає собою сучасне. Ось і зараз Березовському здається, що день, який минув двадцять один рік тому, є реальнішим, ніж сьогоднішній. Бачить себе, як в люстрі, молодого двадцятип’ятилітнього, як сидить на пошерхлій від давности і вкритій лишаями кам’яній лавочці в глухій закутані цвинтаря й упивається гіркотою отрути щойно пережитого потрясіння...
Це було після того, як Зоя повернулася з Києва, куди їздила на конкурс піаністів, і він, знаючи вже з часописів про успіхи своєї коханки, полетів до неї з ґратуляціями.
Зоя була дуже радісна, дуже збуджена, палко відповідала на поцілунки і між словами привітів, ґратуляцій і подяк вставила:
— Їду до Москви, Горю! Пропонують мені місце в оркестрі державної філармонії.
Ігор відразу зблід. Не бачив себе, але знав напевно, що зблід, що уста його твердо стиснулися, а ціле обличчя прибрало вигляд камінної твердости.
— Ти прийняла пропозицію? — опитав холодно і позірно спокійно.
— Питання! — засміялася Зоя. — А хто ж би того не прийняв? О-о!.. — скривилася. — Зараз почнуться проповіді...
— Помиляєшся...
Зоя втиснула його в глибокий фотель, скочила йому на коліна і, розгладжуючи своїми випещеними пальцями його обличчя, примирливо защебетала:
— Знаємо ми, знаємо, що означає така міна... Зевс гнівається, правда? Зевс має зблідле лице і тверді уста, які мене саме в такому стані зводять з розуму і викликають безумне бажання їх цілувати — отак!.. Що ж це?! — здивувалася. — Зевс не відповідає? Зевс охолов? Ах Зевс робить свою знамениту паузу надуми, щоб набрати сил і за хвилину стати Цицероном. Я вже слухаю. Що мені має сказати Зевс, чи то пак, новітній Цицерон?..