— Марусю, Марусю... Що?.. Що?.. — питався він, стараючись напомацки піймати дівчину, але через її крик не чув власного голосу. — Що сталося, Марусю?!
Нарешті його рука торкнулася її тіла, але тоді дівчина закричала ще несамовитіше, штовхаючи його з усієї сили від себе.
— Варю! Варю! Ва-рю-ю! — заводила в спазмах, й чути було, як кидалася по пивниці.
Ігор був такий настрашений і такий спантеличений, що вже не помітив, як і коли біля них опинилася Варя з сірниками в руках. Вона також щось кричала і щось питала, а врешті, впхнувши сірники Ігореві, почала тягнути Марусю вгору. В кухні посадила її на стілець, подала воду, пестила її й заспокоювала, все допитуючись, що сталося. Але в Марусі істерика тривала далі. Вона тулилася до товаришки і, як тільки Ігор заходив з такого боку, що його було видно, затуляла очі й кричала з новою силою:
— Він, він!..
Врешті Варя, витолкувавши собі на свій спосіб випадок, визвірилася до Ігоря:
— Бабник з вас! Хам! Нахаба! Стиду не маєте!..
Ігор напевне і без того був блідий, але тепер зблід ще більше і післав Варі такий погляд, що дівчина під його тягарем аж зігнулася.
— Ви, Варю, будьте обережніші у виразах і не забувайтеся, бо і я забуду, що ви — дівчина... — витиснув крізь заціплені зуби. — Кладіть її зараз же до ліжка, а я побіжу по лікаря.
Як був без пальта й кашкета — так і вискочив на вулицю. Йшов підбігцем і в думках наперед висміював висліди свого наміру:
— Це ж, поки знайдеш лікаря, поки доплентаєшся з ним сюди, поки знову звідси до аптеки і з аптеки назад, — то й умерти можна. Нещасна та дівчина зі своїми нервами! І що з нею сталося?
Через кілька кварталів зустрів Кобзаренка, що вертався додому. Видно, що й Ігор мало нагадував нормальну людину, бо Григорій Степанович злякався:
— А то що? А то куди так?!і
Вислухавши коротко й досить безтолково переказаний випадок, Кобзаренко відразу заспокоївся.
— Не треба ніякого лікаря, — постановив. — Це у неї не вперше. Дитиною майже шо-ночі зривалася й кричала. Вразлива вона якась така вдалася. Але скільки то вже років минуло — і нічого. А це, видно, щось її знову розтривожило. Вертаймося!
Справді, лікаря не було потрібно: коли ввійшли обидвоє до хати, з Марусиної кімнати чулись зовсім спокійні голоси. Кобзаренко зараз же поспішив до доньки, а до кухні вийшла Варя.
— Комедія! — усміхнулася розгублено й заговорила шепотом: — Ви не сердьтеся на мене. Я думала, що й справді... А то вона... — Варя покрутила пальцем у себе над переніссям. — Привиділися їй у вас... — на цей раз Варя наставила вказівні пальці обидвох рук обабіч лоба і в той же час мимолетним поглядом сковзнула по Ігоревому чолі, очевидно, перевіряючи, чи переляк Марусі не мав за собою певних підстав.
Ігор попросту шарпнувся назад і відчув, що лице його вкрилося полум’ям сорому. Він — чорт! Маруся побачила в ньому чорта! Фе, як же це жалюгідно й трагікомічно! В глупішій ролі не був ціле своє життя!
А з кімнати через відкриті двері доходили слова розмови:
— Ех, ти, дурненька! — любовно картав Григорій Степанович, — Така велика, скоро вчителькою будеш, а привиджається тобі, мов дитині... Ну, нічого, доню... Ось зараз умиєшся свяченою водою, а трохи вип’єш — і як рукою здійме.
— Не треба, тату, — боронилася Маруся. — Це вже минуло.
— Ну-ну, свячена водиця не пошкодить. Варко, гей, Варко, а будь-но така добра, подай нам склянку та набери в неї холодної води!
Варя витягнула зі шафи склянку, зачернула води і, підморгуючи Ігореві, понесла до спальні. Березовський чув, як там відтикали пляшку (очевидно, зі свяченою водою), як доливали до склянки (економія: свячена вода тепер — «рідкий товар!») і думав, що на забобон нема кращого ліку від іншого забобону. Йому хотілося кинути все і піти геть, але не випадало: подумають, що й справді образився за чорта.
— Ну, от і гаразд! — заговорив Кобзаренко, видно, скінчивши церемонію «лікування», зійшов на жарти: — А тепер, може, ми і того «рогатого» покличемо? Зараз побачимо, чи у нього є роги, чи нема. Як тільки є, то ми йому, поганому, такого чосу завдамо, що до нових віників пам’ятатиме! Ей, ти там, безбожнику, а ступай но сюди на розправу!..
Хоч-не-хоч, Березовський мусів іти. Переступив поріг спальні й нерішуче, навіть з де яким острахом, зупинився на порозі. Маруся на цей раз тулилася до батька й винувато-перепрошуюче усміхнулася йому назустріч.
— Ходи ближче, ходи, — жартував далі Кобзаренко і вихлюпнув на нього кілька крапель води, що лишилася в склянці. — Ану, чи ти боїшся свяченої води?... Не боїться! — вдав здивованого. — Е-е, видно, що він таки хрещений...