«Справді, чи не варто тільки для самого доказу, що я маю вільну волю, кинутися під поїзд, або випити отрую?» — питав себе.
Але тут же якийсь єхидний голос відповідав:
«Зробиш це, або ні, — залежить все від того, як там твоїм молекулам повелів уложитися закон вічної матерії»...
І може тільки завдяки цьому голосові він ані не кидався під поїзд, ані не труївся.
«Не думати!» — приходила постанова, і це було, правда, не найліпшою, але одинокою розрадою.
Так, старався не думати, коли був на самоті. Але зате, зустрівшись з Григоріюм Степановичем, не міг стриматися, щоб не почати знову дискусії. Почасти тому, що підсвідомо сподівався почути якусь думку, яка б наштовхувала на веселішу розв’язку заплутаних проблем, а почасти тому, що, також підсвідомо, хотів свої болі накинути ще комусь, щоб не бути в них таким самотнім. Та найголовнішою причиною лишалася Маруся.
Схрещуючи словесні описи з Григоріюм Степановичем, Ігор пильно стежив за дівчиною, хоч удавав, що цілковито ігнорує її присутність. А дівчина також, сівши собі збоку, вдавала, що зайнята якоюсь роботою, і мовчала. Але Ігоря вже не міг обдурити цей особливий ніби незрячий і зосереджений погляд її темних очей, під якими ховалася загадка. Ні, не міг! Він знав, що вона слухає і думає. Але що і як думає? На власні очі мав нагоду переконатися, що зроблений ним перший удар потряс її душею до основ. Та чи лишить він тривкіший слід і приведе до ґрунтовних змін, чи відіграє ролю каменя, кинутого на поверхню глибокої трясовини? Того він не знав, боявся її питати, але знати хотів. А вона мовчала. І ця мовчанка, як рівно ж тверда і несхибна самовпевненість Кобзаренка дедалі, то все більше його дратували. Григорій Степанович не міг, звичайно, рівнятися освіченістю з Ігорем, але мав свою логіку, був дуже послідовним і на кожному кроці доказував, що вміє свої погляди досить ґрунтовно оборонити. Можна було з ним не годитися, можна було сперечатися, але не можна було його легковажити. Своєю оригінальною тактикою він збивав Ігоря з толку і майже кожного разу «заганяв його на слизьке». Березовський в таких випадках викручувався жартами, але в глибині душі мусів признати, що йому власне бракує того, що мав Кобзаренко — фундаменту. І в нього родилася заздрість, родилася затятість, метою якої було — перевернути шкереберть цілий світогляд «хитрого шевчика» з його вірою в Духа, в Бога, в безсмертя і пекло, вивести знову з рівноваги «мовчазну трясовину» і змусити її запротестувати, заплакати, зробити істерику і зрадити те, що вона відчуває. Хай думають, хай терплять, хай шукають! Якийсь злий дух руїни вселився в його серце і не давав спокою, пік, юдив, свербів і передавався навіть Кобзаренкові.
Зовнішньо він себе не зраджував нічим. Виглядав дуже зрівноваженим, у своїй вищості, і тим найбільше провокував Григорія Степановича. Щирий і простодушний Кобзаренко, не підозріваючи навіть, що ховалося за цим зверхнім виглядом, сердився, запалювався і не раз сам перший зачіпав Березовського. А той, ніби знехотя, кидав якесь слово — і суперечка починалася.
— Дух!
— Матерія!
— Дурна твоя матерія!..
— Хай буде й дурна, але вона існує, як реальність, а Дух не існує!
— Та без Духа ти й пір’їни з місця не зрушиш!
— То ваш Дух пір’їни з місця не зрушить, бо пір’їна також матерія. А от матерія і земну кулю може в порох розсадити.
— Сама не розсадить, як нею Дух не керуватиме!
А Маруся слухала й далі мовчала. Лишень інколи, піднісши до уст кусочок сушеного яблука, чи, витягнувши голку до половини нитки, раптом забувалася і довго лишалася в непорушній позі, задивлена кудись нерухомим поглядом. В ній щось назрівало й Ігор набрав переконання, що вона колись не витримає й заговорить.
І не помилився.
Одного разу дискусія з площини релігійної зійшла в площину політичну й стала особливо завзятою.
— Згубили ми Духа, повірили в матерію, як худоба в пашу, та й дочекалися худоб’ячої долі! — надривався Григорій Степанович.
— Загубили, але не Духа, а розум, — поправив Ігор.
— А я тобі скажу, що, хоч розум є розумом, але проти Духа і він дурний! Ти на війні не був, то, може, й не знаєш того. А я був, бачив і знаю. Скільки то разів так складається, що розум каже: «Пропало!» Але, як розгориться у вояка бойовий дух, то ніякий розум проти нього не встоїться: кидається сам на десять ворогів і перемагає. І тепер, думаєш, не зробили б ми діла, коли б з нас не отой проклятий обережний розум говорив, а Дух? Зробили б!
— Нічого ми б тепер не зробили!
— Авжеж, то тобі так твоя дурна матерія і розумний розум каже! А я кажу, що зробили б!