— Ви, Григорію Степановичу, також, як та дитина вперта: «Зробили б, зробили б!..» Наймудріше, що людина може в даних обставинах зробити, це — своє фізичне існування зберегти.
І тут несподівано обізвалася Маруся:
— Який сенс, Ігорю, має вислів «фізичне існування», коли інакшого існування ти не визнаєш?
Питання впало зненацька, як колода під ноги на гладкій дорозі, й заскочило Ігоря так, що він розгубився. А Кобзаренко, по змовницькому моргнувши доньці, заохотив:
— Так його, Марусю, так — в корінь бий!
— Е-е, бачу, що тут проти мене діє ціла коаліція! — кисло усміхнувся Березовський. — Вже тепер не знаю, проти кого боронитися.
— То здавайтеся! — моргнув ще раз до Марусі Кобзаренко. — Розумні люди завжди так роблять: як не можуть битися, то піддаються...
— Ну, то ще ви зарано капітуляції вимагаєте, хоч і запаслися такою «важкою» резервою, як Маруся. Це для мене, правда, несподівано, зовсім несподівано...
— Ага-га!.. — засміявся Кобзаренко. — «Несподівано»!.. А моя тихоня лиш сидить, слухає і на вус мотає. А тоді, як ви підете, і почне чіплятися: «Тату, а чому?» «Тату, а чого?» «Тату, а як?» І мусить неграмотний батько ученій дочці розтолковувати все, що ще більше вчений учитель тут наплутає. Я, звичайно, як можу, так і розтолковую, та все кажу: «Ти, доню, добре слухай і міркуй собі сама, що воно і до чого».
Ігор образився: що ж це, пошили його в якісь комедіанти, чи що?! І, пригадавши собі нараз усі поразки, яких йому довелося зазнати від Кобзаренка, він спочатку почервонів зі сорому, а потім почав бліднути. Напевне не дуже то світло виглядало в очах Марусі. А це було прикро. Особливо прикро після того, що вона йому сказала в останній розмові перед приходом Варки.
— О, звичайно! — поспішив згодитися він, силоміць викликавши на уста чемно-холоднувату усмішку. — Маруся мусить навчитися добре думати... Тепер, Марусю, відповім тобі на твоє питання: я, коли вжив вислову «фізичне існування», то не у відміну від безсмертя, а у відміну від існування національно-державницького. Але, чи говоримо ми про існування державницьке, культурне, чи економічне, — це все ж будуть форми існування фізичного. Розумієш?
— Ні.
— Ні?
— Ні. Тварини також фізично існують, але не мають ні держави, ні культури, ані не потребують їх.
— От вам! — підхопив Кобзаренко. — Ану поясніть, чому тварини не потребують ні культури, ні держави?..
— Це я поясню Марусі, коли вона ще раз простудіює собі розділ з психології «Інстинкт і Мислення». Чуєш, Марусю? Хоч ви тут і утворили проти мене таємну коаліцію, але я не хочу користати зі слабости противника і чесно попереджую, як Святослав Хоробрий: «Іду на ви!» Підготуйтеся, а тоді поговоримо.
— Мені не треба готуватися, — запротестувала дівчина. — Я можу хоч і зараз...
Але він не хотів говорити з нею в присутності батька.
— Ні, ні! — сказав рішучо. — Лишимо це на пізніше. Я вже мушу йти.
Вертався і знову передумував ті самі думки, які його заганяли в сліпий кут. Здавалося, що все було ясне й зрозуміле, поки не намагався пов’язати зі своїм філософським світоглядом світогляд національний. Вони не зливалися воєдино через брак якогось істотного звена і лишалися двома окремими частинами. І логічно годі було їх поєднати.
* * *
Розмова спочатку випала далеко гірше, ніж Він сподівався. Маруся совісно простудіювала вказаний розділ з психології, уміла чітко визначити різницю між інстинктом та мисленням, розуміла дуже добре, що мислення — це функція високоорганізованої субстанції мозку, і на тому все кінчалося. Перед Березовським тепер стояло завдання — пояснити, в чому все ж таки є різниця між людиною і твариною, та виправдати логічно пов’язання розділу «Інстинкт і Мислення» з питанням національним.
Він почав з того, що своїми словами переказав Марусі вдруге все те, що вона вже знала, притягнув на поміч генетику й антропологію, включно з теорією Дарвіна, і перекинувся на соціологію, але сам розумів, що ходить лишень довкола, не потрапляючи в ціль. Бентежило його й те, що Маруся на цей раз не слухала його побожно з широко розплющеними очима і не виявляла захоплення, але вперто дивилася в розгорнутий перед собою зошит, а її загальний вигляд був красномовним свідоцтвом співчуття до безсилости свого учителя, навіть сорому за нього. Так принаймні Березовському видавалося, і від того у нього пропадали рештки певности, уступаючи місце роздратованню.
— Бачу, що мої слова йдуть сьогодні у тебе поза вухами, — сказав суворо. — В такому випадку ліпше залишимо розмову. Може тобі тато краще вияснить.
— Ні, Ігорю, — збентежилася дівчина. — Я слухаю добре. Але... Як би ще тобі пояснити?.. Ти не смійся з мене. Я, звичайно, не збираююся тебе вчити, чи переконувати, — я говорю так, як почуваю. От, бачиш, мені здається, що ти. йдеш до вияснення дуже складним і заплутаним шляхом. Я ж, може пому, що така мало розвинена, пояснюю собі все далеко простіше: тварина не має душі, а людина має — і все. Через те, що тварина не має душі — не має вона й духового життя, не має духовних потреб, як людина. Тварина має лишень нерви й мозок, людина, крім того, має душу. Але мозок і душа — це не те саме. Мозок і нерви — самі по собі, душа — сама по собі. Коли так думаю — мені все ясно. Коли ж починаю думати, що душа сама по собі не існує, а те, що ми називаємо духовністю, є матеріальною функцією високо організованої матерії нервів і мозку (Маруся в цьому місці повторила дослівно за конспектом), то мені все плутається. Не знаю, як тобі пояснити, але в мені воно викликає бунт, воно йде проти моїх найглибших переконань. Я, правда, можу це збагнути розумом, але увірувати, — розумієш — УВІРУВАТИ в це ніяк не можу!