Він дивився на неї і слухав з цікавістю. А, коли дівчина скінчила, спитав:
— Поясни мені, Марусю, що ти врешті решт розумієш під терміном «душа»?
— Душа — це безсмертна частина нашої істоти, це — «я» кожної людини, — глухим урочистим голосом відповіла дівчина, і її очі, скаменивши нараз, прибрали вигляду глибокого зосередження. — Можна собі уявити, що наше тіло після смерти розкладається на свої складники і потім входить в інші організми, але, щоб наше «я», наша індивідуальність також розложилася, роздробилася і перейшла в рослини, в тварини, в мертву природу — цього ніяк не можна зрозуміти. Я, коли хочу уявити собі смерть, то заплющую очі й так думаю, думаю, дуже довго і вперто думаю — аж мені раптом так ясно представляється, що я прокидаюся. Розумієш? Я пробуджуюся зі сну, за яким починається нове життя. І цього переконання не можна побороти розумом. Коли ти не віриш — не зрозумієш мене ніколи. А тато розуміє.
Помилялася, бо й Ігор її також зрозумів. Так ясно представилося йому це «пробудження», що він аж здригнувся і, щоб прогнати примару, провів долонею по очах.
«Телепатія якась, чи що?» — подумав собі, відчуваючи дивну силу, що повіяла на нього від Марусі.
А вголос сказав, не то до своїх думок, не то до дівчини:
— Який абсурд! Але, гаразд... Прокидаєшся — і далі що?
— Далі я не знаю...
Він уже позбувся дивного враження і заговорив саркастично:
— Чому ж не знаєш? Я тобі .підкажу: далі твоя душа опиняється перед райською брамою, де зустрічається зі святим Петром. У нього за поясом золотий ключ, а на столику грубелезна книга, де записані діла кожної людини. Ти уяви собі лишень, яка то мусить бути величезна книга!.. Отже, святий Петро випитує у тебе всі дані, — ім’я, по батькові, прізвище, дату народження і так далі, — звіряє це зі своєю книгою, і тоді рішає, чи пропустити тебе до раю, чи ні... А в раю...
— Ігорю, перестань!.. — крикнула дівчина, заливаючись рум’янцем ніяковости.
— Ага! — сміявся Ігор. — Тепер бачиш сама, як це смішно вірити в такі нісенітниці... Ей, Марусю і як можна?! Та ж ти вже більше-менше уявляєш собі будову космосу, знаєш, що небо не існує, а все ж таки плетеш дурниці. У тебе більше розвинені емоції, ніж інтелект, і ось висліди. А емоції — річ дуже суб’єктивна і дуже зрадлива. На них не можна ніколи покладатися. Вірний є лишень розум. Розвивай його і підходь до всяких проблем лишень за його допомогою. Він тебе не зрадить, коли буде на вірній дорозі.
Говорив ще довго і бачив, що перемога була знову за ним. Так логічно і так переконливо стелилися його доводи, що проти них неможливо було встоятися. Правда, дівчина вже не була такою збудженою, як першого разу, не полуменіла захопленням, навпаки, сиділа розбита і безсила, але цим тільки потверджувала, що не може нічим заперечити.
Ігор був вдоволений, такий вдоволений, ніби не Марусю, а самого себе переконав у чомусь дуже істотному. Знав твердо, що його слова на цей раз дадуть свої плоди, але на них треба буде трошки зачекати. Меланхолійна вдача його учениці потребувала багато часу, щоб щось перетравити, засвоїти і прийняти потім за свої «переконання».
І він, зробивши своє, терпеливо чекав.
* * *
Стіни міщанської хати, здавалося, вже наскрізь насякли духом постійних дискусій, а Березовський, переступаючи поріг, чув їхній дух виразніше, ніж запах сушених яблук. У нього Кобзаренко, як рівно ж він у Кобзаренка, викликав попросту рефлекс. І, лишень на мить зустрівшись поглядами, вони обидва відчували нестримне свербіння язиків, яке виливалося з перших же фраз і тривало часто аж за північ, хоч нічим новим не кінчалося.