В питанні був докір, і Березовський трохи зніяковів.
— Таку, як вона є, — відповів тихо. — Я не винен, що правда гіркіша й невідрадніша, ніж ми би того бажали.
Вона не спускала з нього погляду своїх моторошно- непритомних очей, якими, здавалося, дивилася крізь його череп кудись у далеку далечінь, і заговорила мов у гіпнозі:
— «Правда», «правда»... Чи не є справжньою правдою те, в що ми віримо? Для тебе не існує ні душа, ні Бог, бо ти в них не віриш — і в цьому твоя правда; для тата вони існують, бо він в них вірить — і в цьому його правда. А для мене... Для мене взагалі нема ніякої правди — і це найгірше.
— Марусю! — злякався він і її погляду, і тону і того, що вона казала. — Це дуже дивно. Чи ти розумієш, що зараз висловила один з найхарактерніших постулатів ідеалістичної філософії?
— Я нічого не розумію зараз, — відповіла безтямно, мов у трансі. — Я говорю тільки те, що почуваю, що маю в переконаннях.
Ігореві стало страшно.
— Марусю, отямся! — потермосив її за плече. — Може вийдемо на свіже повітря?
— Свіже повітря може помогти на діяння нервів і мозку, Ігорю, але на переконання — ні, — усміхнулася самими устами.
Але все ж отряслася трохи і набрала притомнішого вигляду.
— Так, Ігорю, — повторила з глибокою вірою, — правда для кожного інакша.
Треба би було справді припинити дальшу розмову, але це останнє зауваження спокусило Березовського ще на один аргумент. Він вичекав трохи, а тоді силувано усміхнувся, закурив для рівноваги і зійшов на штучно-невимушений тон.
— Не берім усього так трагічно, дівчино, — сказав бадьоро. — Ось я тобі оповім, як дотепно розбиває твердження суб’єктивности правди один філософ. Але не насуплюйся і послухай спокійно.
Отже, цей філософ каже таке: йде собі вулицею один дуже вдоволений, веселий чоловік і насолоджується думкою про те, як то він зайде зараз до найліпшого ресторану і добре собі повечеряє; одночасно йде вулицею другий такий же самий веселий і вдоволений чоловік і думає про те саме. Різниця між обома лишень в тому, що перший має повний гаманець грошей, а другий тільки вірить, що має гроші, але насправді у нього в кишенях вітер свище. Тепер подумай, чи є різниця між вірою і правдою, чи нема?
Болісна усмішка ледь-ледь торкнула уста дівчини і вдавила їхні кутики до середини.
— Для тебе, Ігорю, важний гаманець, — сказала гірко. — А для мене — гаманець — дурниця, ніщо. Важне те, що людина почуває. І так довго, поки той другий чоловік у свій гаманець вірить — гаманець існує. Ти можеш сказати йому, що він помиляється, але з таким же правом можеш витягнути гаманець з кишені другого. Вислід буде однаковий.
— Гм!.. — цілком розгубився Ігор. — Цікаво!
— Дійсно, цікаво, — впала йому в тон Маруся. — Крадіжку гаманця ти уважав би нечесною справою, але крадіжку віри — своїм обов’язком.
Березовському почало видаватися, що його торкається подув божевілля, таким чимсь сильним і таємничим віяло в цей момент від дівчини. І він, відганяючи від себе це немиле враження, поспішив заговорити:
— Чудна твоя логіка, Марусю. Абстрагуючись від цього прикладу, хіба ж не належить до обов'язку відкрити сліпій людині очі?
— Хто є сліпим, Ігорю, і хто зрячим? Один з заплющеними очима може бачити виразно цілий світ, а перед зрячими очима може бути хаос. Де ж тоді сліпота і де зрячість?
— Марусю! — не .витримав він. — Направду, краще, це лишити.
— Ні, чекай! — зупинила його владно. — Я зараз можу говорити... Я зараз бачу все виразно і скажу тобі те, що відчуваю. Мій мозок безсилий поставити спротив проти твоєї правди, але твоя правда рівно ж безсила проти моїх переконань. Але я таки пішла проти них, подавши тобі вчора руку. Пішла, хоч ти свого часу сам радив мені проти них не йти. Я ніколи не могла пояснити, чому йду сама проти себе, і тепер не знаю також. Але знаю одне: мені грозить від тебе нещастя. Відчуваю це цілком певно. Не тільки тепер відчуваю — відчуваю кожного разу, коли ти починаєш мені вщеплювати свою правду. І чим більше я тобі вірю, тим виразніше це почуваю. Тоді мені здається, що ти нечистий в людській подобі, тоді я вірю у фатальну п’ятницю свого народження. Я вчора подала тобі руку, а сьогодні вночі була перекотиполем, а ти — вітром, що гнав мене по замерзлих грудках пустельного поля. Ти приязно всміхався, але мав роги на чолі й ікла в роті. Я боюся тебе, Ігорю!.. — зойкнула на кінець і закрила обличчя руками.
Йому стало холодно. Встав, мовчки вклонився і пішов до виходу.
Тоді вона схаменулася. Кинулася за ним навздогінці, піймала його у дверях, перепрошувала, благала вернутися, звалювала всю вину на нерви, тулилася до нього і плакала. Вона просила не покидати її, обіцяла, що вже буде вірити йому, що буде думати так, як він схоче. Але це не помогло нічого. Віддалив її від себе з усією рішучістю, побажав усього доброго і пішов.