Довго блукав поза містом, заходив на цвинтар, звідтам завернув у міський парк, але ніде не міг знайти собі місця, мов справжнє перекотиполе. Був пригноблений, розбитий і нещасливий. А, властиво, не міг собі пояснити, чому? Чому таке глибоке, потрясаюче враження зробило на нього маячення цієї міщанської нервово-хворої дитини і чому він так багато думає про неї? Адже була йому нічим. Що їх лучило? Пару місяців звичайного знайомства та ще хіба ота наївно-смішна ідея. З ідеї нічого не вийшло, бо перемогла баба Текля. Ну й що з того? Ось виїде за пару днів на вакації й не повернеться більше ніколи. Чи не може жити без цієї старої хати на передмісті? Чи не може пошукати знайомства, де ліпше збігатиме час, де не буде істеричок і забобонників?
Це все було так, але спокою не було.
Його змучили безцільні блукання, втомили пригноблюючі думки, а спекатися їх не міг. І тільки вже десь перед північчю, коли прийшов до гуртожитку, коли побачив знайомі й доброзичливі обличчя товаришів, якось трохи погамувався, ліг до ліжка і заснув.
Чи й справді заснув? Скорше дрімав. Бо увижалася йому весь час розлога, вигріта сонцем трясовина. Він пробував на ній щось писати, здається, найбільше хотілося йому вивести слово «психологія». Але трясовина, легко піддаючись знакам карбування, нездатна була їх утривалити: поки дописував останні літери, перші вже розпливалися цілком. Потім він пробував кидати якесь насіння, яке мало зараз же починати рости. Але насіння погрузало в трясовині й пропадало. Нарешті він сам помітив, що загруз по пояс, і хотів вилізти, але, чим більше борсався, тим глибше потопав. Тепла маса приємно огортала, підносилася все вище, і йому хотілося спати. Це було дуже дивне. Сон взагалі мішався з дійсністю, Ігор то направду засипляв, то пробуджувався, а химера марива далі снувала свої нитки, так що справжній сон прийшов десь аж над ранком.
* * *
Але і другого дня не було краще. Робота не бралася ніяка, і Березовський не знав, куди подітися. Гнітила його думка, що треба конечно піти попрощатися з Григоріюм Степановичем, а при тому треба буде зустрітися й з Марусею. Що їй сказати на прощання? Яку тактику взагалі застосувати супроти неї? Гніву до неї не мав і не мав права на гнів. Бо й за що, остаточно? Чим вона провинилася? Що має хворі нерви? Чи за те, що сказала йому одверто про свій страх? Страх смішний і безпідставний, але вона не винна в цьому. Винні нерви.
«Мені грозить від тебе нещастя»... Яке може грозити нещастя? Хіба одне: вона кохає його, і з того може бути нещасливою. Але що він може зробити?
По обіді троє їх, найближчих приятелів, завернули до міського парку, щоб на від’їзному трохи поговорити.
— Ех, братіки, біжать роки! — почав шепелявий і картавий Ковалюк, сідаючи на лавочці. — Отак збіжить ще останній — і ми вже не вчимося самі, а вчимо інших. Мені аж не віриться. Чотирнадцять років без перерви висидіти на шкільній лаві, — о, гатуйте мою дуфу! — можна й коріння пустити!..
— Заспокійся, Василю, — похмуро усміхнувся довгий Веретелюк. — У перспективі все є можливість відсидіти вдвоє стільки у таборах особливого призначення, де «сидження» значно твердше, а «наука» суворіша...
— О-о, задзвонила наша Каланча «за упокой» по живих душах! — замахав руками Ковалюк. — Коли посадять — тоді й поговоримо. А тепер говорімо щось веселішого.
— Можна, — згодився Веретелюк. — Давай, наприклад, обговоримо постанови останнього партійного з’їзду...
— Євгене, ти, як бачу, давно не битий, — вдав гнівного Василь. — Слухай мене!.. Я не подивлюся, що ти такий цибатий, а вимолочу тебе на всі боки так, що аж любо буде. Бо я, як розсерджуся, то такий відважний, що аж самому страшно... А тепер, що то я хотів сказати? Ага! Ти, Ігорю, чого такий ходиш, ніби блощицю проковтнув?
Ігор скривився й неохоче відповів:
— Коли ти хочеш говорити про веселіші речі, то ліпше буде й справді обговорювати постанови останнього партійного з’їзду.
— О, гатуйте мою дуфу! — здивувався Василь. — А з тобою що? Посварився, може, зі своєю дівчиною?
— Я, Василю, не мав ніякої «своєї дівчини», — підкреслено неохоче сказав Ігор.
— О, гатуйте мою дуфу! — все більше дивувався Василь. — А та, до якої ти ходиш?
— Як і ходжу, то не для того, що ти думаєш.
— А для чого?
— Він з нею «Питання ленінізму» вивчає, — дуже поважно сказав Євген.