Але мовчазне було небо, і крик його душі, звившись на хвилину вгору, зараз же важкою грудкою впав назад і столочив попереднє бажання. В душі було пусто, холодно і лячно.
Він поцілував руки матері, поцілував образок і звівся. Дивився хвилину безтямно на маленьку іконку і раптом, потрясений надзвичайним відкриттям, скрикнув:
— Мамо, це ж — твій портрет!
— Цить, цить, не кажи нічого! — зупинила його мати. — Гріх! Я знаю... Це тато колись був у Почаєві й купив. Купив саме тому. Він казав... Хай йому Бог дарує, вільнодумним був твій тато...
— Але ж це просто неймовірно! — не міг втриматися Ігор. — Чи ж можлива така припадковість?!
— Не гріши, сину, прошу тебе! Може, й не слід було тобі цього бачити. Я ховала її, ховала... Одинока ікона, яка в мене ще збереглася. Але ти мовчи, не кажи нічого!..
І він мовчав уже, але не дивитися і не порівнювати не міг. Подібність була разюча і до давньої матері, як пригадував її собі в молодості, так і до теперішньої, змученої хворобою, з очима, що дивилися з-поза межі іншого світу. Може, навіть більша до теперішньої...
Лікарі сказали правду. По кількох днях деякої полегші хвороба пішла великими кроками вперед. Мати мучилася жахливо, а він, здається, ще більше. Бували ночі, що не то лягти, але він і присісти не міг, подаючи на зміну то ліки, то воду, то поправляючи подушки, то обтираючи вогким рушником вкрите від мук холодним потом обличчя. І лишень ранком, коли хтось приходив з сусідів змінити його — він лягав на годину-дві спати. А потім починалося все від початку. Мати справді тратила пам’ять і кілька разів на день кликала його, все питаючись, чи він ще з нею і чи вона вже благословила його, чи ні. Діставши відповідь, заспокоювалася, але через пару годин знову кликала і знову питала. Потім почала просити, щоб він конечно після смерти молився за її душу:
— Ти будеш молитися, правда? Ти ж не є таким вільнодумним, як був твій батько?
Казав, що не є і що буде молитися, бо що міг сказати? І хвора на деякий час затихала, попадаючи в півпритомний стан.
Сусіди й лікарі, дивуючись його впертості, все радили віддати матір до лікарні, а згодом мати і сама його про це просила, але він не годився. Не годився, хоч уже з милосердя й любови бажав їй смерти. Не міг дивитися на її муки, розпач опанувала його від свідомости безсилля, але, озброювався у всю свою терпеливість і не відходив від ліжка до самого кінця.
Вона померла на початку другої половини серпня.
Здавалося б, що за півтора місяця він був досить до того приготований, а однак втрата потрясла його й розбила до решти. Вернувшись із похорону, відчував себе осиротілим, одиноким і страшно нещасним. Бракувало йому материнського голосу, дотику її ніжних, вихудлих рук, бракувало навіть її страждань, і по цьому всьому лишилася нестерпна, болюча пустка. Приходили знайомі й незнайомі люди, потішали його, співчували йому, згадували покійницю дуже теплими словами, але в їхніх співчуваннях проскакували недвозначні натяки на те, що померлим тепер краще, як живим. І справді, смерть немолодої вже жінки на тлі перших передвісників масового терору, про майбутній розмах якого ходили дуже понурі чутки, не була ніякою трагедією. У застінках НКВД вже гинули в неменших муках тисячі молодих і здорових людей, батьків дрібних дітей, розбивалися родини, лишалися без даху над головою і куска хліба нові тисячі кандидатів на в’язнів, сиріт, вдів. Що ж у порівнянні до цього всього значила смерть старої учительки? Вмерла у своєму мешканні, на руках сина, похована по-людському поруч свого чоловіка — такої смерти не один міг позаздрити...
Ігор це й сам добре розумів, а однак щось бунтувалося в ньому, щось разило йото в цьому практично-тверезому підході, ображало біль його синівських почувань. Бо, чи міг біль зменшитися від того, що існують ще більші нещастя?
Розшарпаний, виснажений, не здаючи собі відчиту з того, як і що він робить, порядкував речі, пакував книжки, приймав гроші від якихось людей, що приходили щось купувати, але поняття не мав. що саме, кому і за скільки продав. А ночами душив його жаль, зганяв з ліжка і кидав ним з кута в кут по розгромленому мешканні.
І в одну таку безсонну ніч пригадав собі сердешного Григорія Степановича і добру, лагідну Марусю. Це були одинокі люди, які б інакше поставилися до його горя, сказали б слово, яке було йому потрібне, й не потішали б напевне його тим, що мертвим тепер краще...
Ігор написав до них листа. Повідомляв коротко, що померла мати, що він дуже розстроєний і що через кілька днів, упорядкувавши справи, приїде.