* * *
Навіть не заходячи до гуртожитку, просто зі станції подався до Кобзаренків. І вже коли зблизився до знайомої тихої вулички, пригадав собі свою останню розмову з Марусею. Тоді обняв його неприємний острах, що дівчина, пам’ятаючи образу (ах, якою марною дрібничкою вона тепер йому видавалася!), стріне його з чемно-пристойною міною, з надміром природности у рухах, або, навпаки, зі зле вдаваним, переборщеним співчуттям. Це було б ще гірше, ніж тверезі розважання материних сусідів.
Але острахи були безпідставні. Маруся саме чистила сливи на дворі під грушею, а, зауваживши його, покинула роботу і мерщій поспішила на зустріч. Сильно і довго, зовсім по-мужеськи, тиснула його долоню, дивлячись йому в очі суворим, сумним поглядом, тоді забрала валізку, взяла його під руку і повела до хати, не говорячи ні слова. І тільки в хаті заговорила:
— Сідай, Ігорю. Ми одержали твого листа...
Березовський слухняно сів і стиснув голову руками. Був неспроможний щось сказати. Вона мовчала також і власне цією мовчанкою говорила більше, ніж можна було сказати словами.
— Я б попросив води, Марусю, — обізвався врешті, аж тепер відчувши, що його вже давно мучить спрага.
Кинулася миттю, принесла воду і подала. Поки він пив, підсунула маленького стільчика і сіла біля його ніг.
— Ти плакав, Ігорю? — спитала.
— Ні, не можу...
— Це ще гірше. Сльози приносять полегшу. Але, чи люди шукають у таких випадках полегші?..
Він не знав, що на це сказати, і мовчав. А вона, обнявши руками коліна, почала хитатися взад і вперед, потупивши кудись нерухомий погляд.
— Я не вмію потішати, Ігорю, — заговорила, ніби в півсні. — Я тобі дуже, дуже співчуваю, але не вмію нічого такого сказати, як уміють інші. Я взагалі не визнаю потішань в таких випадках і вважаю їх образливими. Це ще з того часу, як померла моя мама. Всі, хто мене потішав, хто заспокоював і просив не плакати, видавалися мені тупими, жорстокими й немилосердними. Бо біль і сльози — це не свідоцтво любови, це — сама любов. Потішати когось — значить радити не любити, а соромитися сліз — значить соромитися любови. І тому, Ігорю, я не буду потішати тебе так, як потішали мене колись. Навпаки, я скажу тобі: плач! Плач, бо мати варта дитячих сліз, горя і болю.
Мов на наказ, Ігор впав головою на стіл і розридався. Врешті знайшов те, чого йому так бракувало й чого він не міг догадатися. Плакав уперше з дитинства, плакав до болю в грудях, і йому здавалося, що вже не зможе ніколи перестати. Не помічав нічого, що діялося довкола нього, але, коли вже знесилився й почав заспокоюватися, відчув такий лагідний, тепло-материнський дотик до своїх плечей.
— Іди, Ігорю, вмитися і перебратися. В сінях все наготоване. Йди!
Півгодини пізніше, вмитий і перебраний в чисте, Березовський знову сидів за столом, попиваючи холодну криничну воду з варенням, і думав над тим, що мужчини не раз бувають малими дітьми, яким так дуже потрібно материнської ласки й опіки.
Скинувши надмірний тягар з душі, міг уже говорити, почував навіть потребу говорити, хоч тема була така болюча...
Показав їй дивну ікону й сказав з гіркотою:
— Найліпша її подібність й найцінніша для мене пам’ятка, а я не можу тримати її в гуртожитку.
— Лиши у нас, — просто вирішила Маруся, уважно й побожно приглядаючись іконці. — Твоя мама була і гарна і добра, коли вона подібна до цього образу.
— Так, вона була і гарна і добра, Марусю, і я її страшно любив! Так просила мене молитися за її душу...
Не скінчив речення, бо біль здушив йому горло, і в цей момент відчув знову жаль за втраченою вірою, відчув гострий дотик сумління за те, що не зможе виконати останнього прохання покійниці. Глянув на Марусю і зустрів її суворий, повний глибокого докору погляд. І в ньому також прочитав жаль.
— Мертві так небагато вимагають від живих, і чи це не страшно, що ми їм і того не можемо дати? — сказала глухо.
Він зрозумів. Зрозумів, що і вона вже більше не може молитися і що їй від цього також важко.
— Марусю, — признався, — бувають моменти, коли я проклинаю своє безвірство!
— Тому я й просила тебе не зачіпати батька, — відповіла, дивлячись своїми скам’яніло-незрячими очима у невидимий пункт. — Йому тепер віра дуже потрібна. Він важко хворий на серце, хоч і не признається. Ще й п’є до того. Вже починає критися переді мною з горілкою — п’є по ночах, або поза домом. Ці арешти доводять його до божевілля. І що я зроблю?
Так їх застав Кобзаренко.
— Що ж це ти, Марусю?! — гукнув у сінях. — Покинула все на дворі...
Тут побачив гостя й урвав. Підійшов до Ігоря, міцно пригорнув його до себе й заговорив зворушено: