Його п’янив гострий запах снігу, викликаючи порівняння з запахом сушених яблук, а в серці забриніли голоси зовсім-зовсім зеленої юности. йому хотілося сісти посеред дороги й покачатися в снігу, або зробити велику сніжку й запустити якомусь перехожому в спину, або штовхнути когось у кучугуру, або вистругати щось інше, страшно веселе, добродушне і глупе. Взагалі хотілось бути молодим і щасливим, як він був десять років тому. Ех!..
Перед хатою Кобзаренків уже була прокидана стежка від хвіртки до порога, а у вікнах жовтіло світло, і все подвір’я, залите ніжними синіми тінями, з розіскреним зорями небозводом вгорі скидалося на різдвяну картку, якій лишень бракувало золотих бережків.
Ввалившись разом з клубами морозної пари до кухні, Ігор весело привітався:
— Добрий вечір, люди добрі! З зимою вас!
Але глянув на господарів, що якось мляво відповіли на його привітання, і відразу споважнів. Кобзаренко, підперши голову рукою, курив перед комином, а Маруся стояла притулена спиною до теплої печі й мала камінно-нерухомі, безтямні очі.
— Щось сталося? — опитав Ігор, не відступаючи від порога.
Кобзаренко поволі вибив попіл з люльки і, ховаючи її в кишеню, нескоро відповів:
— А то ж у нас хіба бодай один день мине без того, щоб щось не сталося?.. Та заходьте ближче, сідайте...
— Ні, я тільки на хвилину. А що таке, коли можна знати?
— Та ти — що? З місяця звалився?! — розсердився Кобзаренко. — Не чув, що сьогодні вночі мають етап відправляти?
— Ні, не чув. Хто вам сказав?
— От, горе мені! «Хто сказав»! Та ціле місто про це говорить! Вагони на станції приготовані стоять. Одні кажуть на п’ятсот, другі кажуть — на вісімсот людей. Хай тільки п’ятсот, хай двісті, — але це вже, братику, купа народу на один раз! Та й то лише початок. А далі ще не те буде...
Кобзаренко знову почав набивати люльку тютюном, а Березовський стояв ні в сих. ні в тих, і йому соромно було за свою недавню радість.
— Так, — зідхнув він. — Ну, то я вже піду...
— Та чого ж ви? — похопився Кобзаренко. — Почекайте, Маруся зараз чаю зварить...
Але йому стало не до чаю.
— Ні, дякую, — відмовився рішучо. — Маю засідання. То я так по дорозі до вас забіг. Добраніч!
Тепер на дворі було ще краще: ще більше посинів сніг, ще яскравіше розгорілися зорі, ще тепліше зажовтіли очка вікон під сніговими намітками, світ став ще подібнішим до різдвяної карти, але Ігор нічого про це не сказав Марусі, яка вийшла за ним до воріт. Глумом виглядали б його слова про красу, коли на її тлі відбувалася чергова трагедія...
* * *
Однак, з цього вечора в душі Березовського стався якийсь перелам, як то буває в кожному організмі по тяжкій недузі, а слова, що їх ніс тоді до дівчини й не сказав, тяжіли на його серці й просилися на уста, хоч в них нічого ні розумного, ні поважного не було: «Марусю, подивися, який прекрасний сніг випав!».. Так, випав. Випав раз, другий і третій, й кожного разу, випадаючи наново, оновляв світ своєю свіжістю й кожного разу оновляв у Березовського бажання про це сказати. Але сказати не так звичайно, а якось особливо, щоб знайти у дівчині відгук, знайти глибше розуміння цих простих слів і настрою, який з ним пов’язувався.
Зрештою, можна було говорити і не про сніг, а про щось інше, незначне, але одночасно й хвилююче, тривожно-радісне, ніжне, невловиме. Про що? Ах, це все одно! Можна, наприклад, говорити про цвіркуна, що сюрчав за піччю, про химерні тіні, що лягали на стінах від нафтової лампи, про поезію, або про фантастичних героїв казок. Можна було!..
Але — що ж? Маруся не розуміла його. Кілька разів він пробував щось таке почати, і кожного разу його спроба кінчалася жалюгідно-глупо. Бо, коли він заговорював про ніжну теплоту, що виповнювала собою традиційні старі хати, Маруся питалася його, яка температура в гуртожитку; коли він скаржився на нез’ясований сум, вона пояснювала його надто коротким терміном, який минув від смерти матері; коли ж якось то натякнув на якісь таємничі причини, що породжували в ньому неспокій, — сказала:
— Ніякої таємничости нема. Тепер ніхто спокою не має — кожен чекає своєї черги...
— Я, Марусю, якось хотів би не думати над цими речами.