— Що? Що?
— А ось що!..
— Ага, то ти так?! Чекай же!
Ігор зупинився, відчуваючи, як йому враз щось боляче й різко зашкребло під серцем, і вже не знав, чи йти далі, чи ні. А ті двоє продовжували борюкатися й реготати, не помічаючи свідка, бо вітер віяв від нього у їхню сторону.
Нарешті, перемогла таки Маруся, і хлопець кинувся навтікача. Промчав, наче баський кінь, повз Ігоря, не зауваживши його, а вслід за ним полетіла велика сніжка й глухо вліпилася в паркан.
— Боягу-у-уз! — дзвінко крикнула навздогін Маруся.
— Забія-я-ка! — відповіло з темені. — Ось, чекай, я мамі скажу!
Ігореві стало невимовно гірко: спробував би оце він так поступити з Марусею! Та не відважився б ніколи! А, коли б і відважився, то напевне Маруся самим лише своїм холодно-здивованим поглядом убила б у нього раз на все охоту до подібних жартів. А ось цьому якомусь дурному Ількові вона дозволяє торкатися до себе, умивати її снігом, борюкається з ним і ані не протестує, ані не обурюється — тільки сміється. Радісно сміється!..
Він був такий схвильований, що мусів трохи постояти, бо боявся сам за себе. Не ручив, що, коли б зараз побачив Марусю, то не зрадився б, не сказав би якоїсь дурниці. Тому, щоб заспокоїтись, кілька разів глибоко втягнув повітря в груди, лизнув трохи снігу і аж тоді наважився піти до хати.
Застав, дівчину як жадібно пила воду, і подумав з ворожістю: «Ач, так втомилася, вибрикуючи, що її аж спрага розібрала!» Але не сказав нічого — стримався. Зате пізніше при світлі пильно придивлявся до її обличчя, стараючись вичитати з нього, що то за взаємини можуть бути у неї з якимсь Ільком? І, чим більше дивився, тим менше йому це подобалося, тим образливіше видавалося. Маруся вся пашіла, натерте недавно снігом лице блищало й світилося так, як світилося воно в його присутності кілька місяців тому назад. Навіть не так — більше! І очі сяяли якось особливо, і рухи були жвавіші. Невже ж би причиною її неприступности став якийсь безпардонний, нахабний Ілько?
Випили чай, і Кобзаренко, поговоривши ще трохи про се і те, почав збиратися «у підпілля на горище», як то він любив казати з гіркою іронією. Під дахом він мав шевський столик, сідав біля теплого комина і клепав до півночі. Казав, що йому там і в найгірші морози не холодно, бо груба верства снігу на ґонтах, теплий комин за спиною і пляшка горілки під рукою добре боронили його від холоду.
На дворі розгулялася хуртовина. Метелиця танцювала довкола хати, глухо бухала в глиняні стіни, протяжно дмухала в комин і добивалася у вікна, шкрябаючи по склі сухими, костистими пальцями. А в хаті було тепло, під піччю мирно сюрчав цвіркун, п’янко пахли сушені яблука, і на стіни лягали м’які тіні від помаранчевого шовку абажура, що прислонював світло великої настільної лампи. Все було, як завжди, як любив Ігор, але сьогодні він сприймав цей затишок і теплоту, як щось особливо контрастуюче до свого душевного стану, йому здавалося, що він — вигнанець з цього спокійного, милого світу, або зайда, якому до якогось часу великодушно дозволяють грітися біля чужого вогнища. А, може, завтра на цьому самому місці сидітиме той Ілько, який має право торкатися Марусі і борюкатися з нею, викликаючи такий радісний сміх...
Він дивився на дівчину і з жалем нотував ті всі зміни в ній, які наступили від часу першої зустрічі. З тієї дикої, кострубатої міщаночки, що зачепила його так незручно на цвинтарі, що підкочувала спідницю, поправляючи панчоху перед незнайомим мужчиною, що так різко реготала,
задираючи голову, не лишилось нічого. Тепер це була зовсім нова людина, повна свідомости своєї гідности (коли не брати під увагу сьогоднішньої сцени з Ільком, яка так обурювала Ігоря), з гнучкими і плавними рухами, людина, що мовою і думками зраджувала свою інтелігенцію. І цього всього вона досягла підо впливом Ігоря лишень для того, щоб уподобати собі якогось грубіяна — Ілька! Саме грубіяна, розгнузданого і нахабного — інакше Ігор собі його не міг уявити!
А Маруся тим часом звивалася в кухні, кінчаючи мити начиння і, як здавалося Ігореві, старалася не дивитися на нього.
— Але ж і мете! — обізвався, заглядаючи у вікно. — Обіцяла хресна прийти сьогодні, але напевне не прийде...
— Хто цей Ілько, Марусю? — не стримавшись, спитав Ігор так недоречно і так несподівано, що дівчина здригнулася.
— Який Ілько? — перепитала, змішавшись до скрайніх меж і спаленівши по самі вуха.
— Ти не знаєш? — спитав насмішливо, перехиливши голову.
— А ти звідки знаєш? Чому питаєш?
— Бо бачив і чув вас сьогодні... — пояснив тоном переможця, якому вдалося піймати винуватця на гарячому. Розгубленість дівчини не міг інакше пояснити, тільки як признанням, і від того все більше наростала злість.