— Ах, я й забув!.. Як то?.. Якось ніби «стіна»?..
— І зовсім недотепно!
— Правда, що недотепно, але я все забуваю... Як же воно?... Ах, згадав: «стеля»!..
— Ви, як бачу, зовсім глухі. Хіба ж не чуєте різниці між «стеля» і «Стелла»? Стелла, з двома «л»!
— Ага, ага, вже знаю! Але чому тільки з двома «л», а не з трьома? З трьома ще краще...
— Ви не можете нічого розумнішого сказати?
— Я — ні, Стелллочко, але ви напевне скажете. Скажіть же мені, яке ваше теперішнє становище до мужчин: змінилося, чи ні?
— Змінилося.
— Та невже? От радість яка!
— Не радійте, бо я тепер ще більше мужчинами погорджую — просто не зношу їх! — дуже поважно вирекла Стешка.
— Це справді трагічно, Стеллллочко! І чому ж то так?
— Бо вони всі однакові: тільки голови дівчатам крутять.
— От, негідники! Ну, а... дівчата? Не крутять?
— Не знаю за інших, але я — ніколи!
— Та що ви, Стеллллочко?! А ось мені першому закрутили.
— Мені вашої голови зовсім непотрібно, — закопилила губку Стешка. — Досить з вас Марусі...
Старі, відірвавшись від своїх справ, розсміялися:
— А що, дістали?
Були горді за свою дитину.
Ці жарти зі Стешкою, а пізніше спільна розмова при столі розрядили напруженість, яка виникла між Ігорем і Марусею, так що при прощанні вона винувато сказала:
— Даруй мені, Ігорю... Коли, кажеш, ти й сам переживав те, що я тепер переживаю, — мусиш мене зрозуміти... Я наговорила тобі сьогодні дуже терпких слів, але вони є лишень сотою частиною мого болю... Не зачіпай же болячки і не дражни її, поки вона не загоїться. В мені зріє щось дуже велике, поки що мені самій незрозуміле. Тому я неспокійна, вразлива і... зла. Не гнівайся на мене... Не гнівайся, добре?..
І знову той невловимий імпульс, як трепіт далекої зірниці, що на мить з’явився на її обличчі й зараз же пропав, викликавши в Ігоря почуття солодкого болю і лишивши по собі згадку про глибоку криницю, на дні якої годі догледіти воду.
* * *
Хоч Ігор був ворогом усяких забобонів, але починав схилятися до переконання, що якась надприродна сила завзялася на нього і робить з ним злі жарти. Вже й раніше всі його поважні розмови з Марусею кінчалися невдало, але, після того першого снігу, над ним завис правдивий фатум. Скільки разів він постановляв собі поговорити з дівчиною «по душам» — стільки разів щось ставало на перешкоді. А вже після випадку з Ільком — мов хто закляв. То Марусі не було вдома, то Григорій Степанович тратив охоту до роботи й лишався сидіти з молодими, то приходили гості. Коли ж не було ні одного, ні другого, ні третього — впліталася якась трагічна новина, на тлі якої всякі інтимності набирали непристойного характеру. Врешті Маруся простудилася і два тижні лежала в ліжку, потім їй на зміну ліг Кобзаренко, а на кінець захворів на грипу й сам Березовський.
Час минав, сніг почорнів, стверд, і вже більше не викликав ані захоплення, ані бажання про себе говорити. І колись таке гарне і таке багатозначне у своїй простоті речення: «Подивися, Марусю, який прекрасний сніг випав!» — стратило свою актуальність. Перестав бути актуальним і якийсь там Ілько, що став причиною останньої терпкої розмови, бо події наростали й розвивалися так, що відсунули на задній план усе особисте...
Прийшла весна, ніжна й несмілива, мов дівчина-п’ятнадцятка, скромно закосичена у перші дзвоники білих пролісків, з м’якими сережками вербових котиків у вушках, з пучечком трав’яних стрілок у руці та рястом у подолці, й з жахом зупинилася на порозі катованої землі, повитої чадом сліз і крови. Розгнуздана стихія безправ’я і терору, знайшовши гідних переємників пекельних традицій Івана Лютого і Петра «великого», ґрасувала безкарно по головах і хребтах загарбаних під червону корону народів. Вилітали з праці й учбових закладів люди, вилітали з державних мешкань на брук цілі родини, злітали з плечей голови, а залізничні колії день і ніч співали «Реквієм», відпроваджуючи на схід і північ вагони, вщерть набиті живими кістяками.
З інституту зникла майже третина професорського складу, пропадали один за одним і студенти: кого заарештували, а кого вигнали. Так, наприклад, викинули Кочергу за те, що дома заарештували його батька, викинули й Рогача за те, що приятелював з Кочергою і за те, що батька дівчини, до якої він ходив, також заарештували. У Білоконя розстріляли двох братів і шваґра, то ж він, навіть не чекаючи комедії зі студентськими зборами, сам покинув інститут і щез, невідомо куди. Покинув свої жарти Ковалюк і вже не кричав: «Гатуйте мою дуфу!» — хоч тепер такий вигук мав би більше сенсу, як завжди. Каланча супився ще гірше і ще упертіше міряв своїми довгими ногами прохід Між ліжками від вікна до дверей. А над усім цим, наче гробове віко, залягла гнітюча мовчанка, тривожна, напучнявіла жахом.