Та найбільшого переполоху наробив арешт Кузочки — того самого Кузочки, який половину дня не злазив з ліжка і якого ніхто не помічав! І раптом виявилося, що його відсутність всі найбільше відчули! Дивно було бачити осиротіле порожне ліжко, що раніше становило собою нерозлучну цілість з господарем, глибоке співчуття викликала й знищена стара балалайка з одинокою струною, що висіла тепер на стіні, опущена і нікому не потрібна.
Березовського цей арешт потряс, як ніякі інші, й він зараз же побіг до Кобзаренків відвести душу.
Застав Григорія Степановича за шевським столиком просто посеред кухні. «Старший майстер шевської робітні НКВД» дійшов до стану якоїсь одчайдушної байдужости, робив роботу більше не криючись, голосно говорив із сусідами на найбільш небезпечні теми, а в присутності самої лишень Марусі й Березовського розходився так, що його треба було зацитькувати силою.
На привітання Григорій Степанович муркнув щось невиразне, бо мав повні уста дерев’яних кілків, які забивав у пробиті дірки підметка до старого черевика.
— Взяли вночі одного нашого товариша, — відразу почав Ігор. — І хоч би справді якогось видатнішого, а то такого Кузочку. А він — справжня кузочка: слова ніколи голосно не сказав, нікуди не ходив, ні з ким не приятелював, сирота круглий — і маєш! Видно й непомітні уважаються небезпечними.
— А у нас одну дівчину викинули з першого курсу, — обізвалася Маруся. — І сміх сказати за що: її вітчим розвівся з першою жінкою, а та перша жінка вийшла вдруге заміж, і оце її чоловіка арештовано. Ну, подумай лишень, що має спільного та дівчина з другим чоловіком першої вітчимової жінки? А, отже, викинули.
Кобзаренко тільки крекнув і глянув на Ігоря поверх окулярів, у той час, коли пальці його майже невловимим рухом вихоплювали з рота кілки і наосліп запихали їх у просвердлені дірки.
— Мене вже ніщо не дивує, — безнадійно зідхнув Березовський. — Сталін же сказав, що «наша країна — це країна чудес і необмежених можливостей». І хіба неправда?
Був пригноблений, роздратований і відчуває потребу зігнати злість. Досі він все втримувався від антирелігійних суперечок з Григоріюм Степановичем, але сьогодні у нього само собою зірвалося:
— Чому ж ви, Григорію Степановичу, нічого про Божу справедливість не скажете? Бо я вже почав вірити, що ваш Бог і є головним начальником НКВД...
Кобзаренко помовчав, з подвійною швидкістю витягаючи кілки з-під вусів і заганяючи їх у підметок, а тоді різко встав і обтріпав фартух.
— Здається, і я перестану в Божу справедливість вірити, — сказав понуро. — Бо по справедливості треба би було, щоб Він вас за оці самі слова та стукнув на місці по голові, як я молотком по кілку, — от би тоді й повірили!
— Як бачите, не стукає ні мене, ні інших, що ще гірше роблять, а, як і стукає, то без розбору.
— Ой, ні, голубе, стукає Він мудро, хоч і не своєю рукою.
— НКВД собі на поміч взяв, ні?..
— НКВД ми собі самі на голову посадили — нічого на Бога звалювати.
— А Бог оце дивиться і терпить, правда?
— А правда. Ми ж Його відкидаємо, — от Він нам і показує, як життя без Нього виглядає: «Не хочете Бога, — маєте Сталіна, не хочете Церкви, — маєте НКВД».
— Ну, так, звичайно... А от за царя-батюшки, як в Бога вірили і до церков ходили — було дуже добре: їли хліб і сало...
— А тобі якої ще болячки треба?! — гримнув на цілу хату Кобзаренко. — Хто в душу не вірить — тому вистачить самого хліба й сала.
— От і неправда! Я, наприклад, хочу своєї держави.
— Я тобі вже колись казав, що державу треба вибороти, а виборемо її тільки тоді, коли нас осінить Дух Святий і всі серця в одне зіллє. Пам’ятай: коли Бог захотів спасти світ, то Сина Свого Єдинородного приніс у жертву. А ми що робимо?
— І я вам колись казав: а можна тепер зробити?
Кобзаренко обважніло сів на стілець і спер голову на руки.
— Ех! — простогнав. — Коли б же то знаття!.. Коли б же я той розум, що тепер, та мав двадцять років тому назад!.. І не я один, а всі ми... Ех-ех!.. Був тоді час, що багато загорілося вогнем святим, а решта лишилася позаду і видала тамтих на смерть. Ех-ех!.. Справедлива тепер кара і на нас і на дітей наших... От, хоч би й я, — почав каятися: — коли треба було свого боронити, то я спочатку «георгієвські» хрестики від царя-батюшки вислужував, потім воював і за Керенського, і за «єдіную нєдєлімую», і за «світовий пролетаріат», і ще за якусь холеру, якої й сам не знав, а врешті плюнув на всіх і вся — та до молодої жінки під бік. Кликав мене сусід до нашого війська, так я з нього в живі очі сміявся: навіщо мені було якоїсь там України, коли доброму шевцеві при кожній владі добре, аби тільки до політики носа не пхав. А той сусід, от як сьогодні пам’ятаю, сказав мені: «Ех, Грицьку, гляди, щоб не пожалував!.. Наші справи погано стоять, і кожна людина на вагу золота йде. Програємо — проклинатимуть нас і наші діти і наші внуки...» І правду сказав, покійний, царство йому небесне, правду! Він голову зложив у чесному бою, наперед не одному ворогові життя вкоротивши, а ми тепер свої на ганебній колодці складаємо — і так нам треба!