На якийсь час, почата в тоні їдкої іронії й насмішок, розмова потекла мирно, але Ігор довго не витримав і знову вдався до зачіпок:
— А все ж, Григорію Степановичу, коли б Бог був, то Він би зробив чудо — і Україна постала б. Чень же за неї проллялося стільки крови, полягло стільки жертв, що вистачило б і на три держави.
— Чуда?! — наїжив свої пишні вуса Григорій Степанович, готуючись до нового випаду. — Ти чуда хочеш?! Те, за що душу треба положити, хочеш без клопоту Божими руками зробити?! А що ж то — Бог твій кріпак, чи наймит?
— Для мене ні одне, ні друге. Але ви так вірите в його силу й милосердя та любов до людей, так молитеся Йому, що Він би вже міг там якесь чудо зробити. Що йому шкодить?
— Я тобі скажу, що шкодить: людина ніколи не шанує того, що їй легко достається. Це тобі раз. А друге: от ти, приміром, сьогодні хочеш України, а завтра, як матимеш Україну, схочеш літаючого корабля; діставши літаючого корабля — схочеш зорі з неба, а врешті, як тобі все так даватиметься, то скажеш, що взагалі нема чудес у світі, бо ж чудо тим чудом і є, що воно не щодня буває. Перестав же уважати чудом, що ти живеш, що бачиш, чуєш, рухаєшся, — перестав би й інше чудом уважати... Ну, і третє: коли б Бог став до кожної молитви прислухатися — то, хоч Він І Бог, а розгубився б. Бо один хоче України, другий — московського царя, третій — тільки хліба и сала, а четвертий нічого не бажає, лишень, щоб його сусіда Гаврила болячка вдавила. І кого ж тоді Бог має слухати? Одна мусить бути молитва, одне бажання, одне найбільше прохання — тоді Бог і вислухає.
— Так, наприклад, як у Москві, — їдко усміхнувся Березовський: — там усі дуже молящі, дуже богобойні й всі одного хочуть...
— У Москві? Москва, голубе, відколи вона, кому іншому поклоняється, відколи вона, Богу молиться, а за пазухою чорта носить.
— Видно, що чорт сильніший від вашого Бога, коли так. Може б і нам до нього звернутися?
— А чого ж? — зовсім спокійно згодився Кобзаренко. — Звернися до Москви — вона і є чортівська заступниця на землі. Насміхалися москалі колись із Бога, признаючи Його «помазаниками» злочинних і розпусних царів, ставили їх на голови «Святішого Синоду» — служили чортові, хоч і скрито. Тепер царя підмінили Сталіном, а «Святіший Синод» — ЦК ВКП(б), і знову служать чортові, хоч і не признаються. Отже, коли хочеш, — іди, поклонися, а напевне дістанеш хліба й сала...
— Мало. Я вам ще раз кажу, що хочу своєї держави, а не самого сала.
— Ото! Шапка на голові, а дурень шапки шукає. Та ж таку державу, де ні в Бога ні в душу не вірять, де чортові поклоняються, маємо вже, а ти щойно її хочеш...
З кпинів Ігор знову вернувся до поважного тону й роздратовано сказав:
— Та що ви, Григорію Степановичу?! Чи ви думаєте, що в державі все повинно крутитися довкола Бога й душі?
— Чого ж?.. Може крутитися і довкола чорта... — з нескаламученим спокоєм відповів Кобзаренко.
— Помиляєтеся! Державі, перш усього потрібний закон!
— А то ж у нас мало тих законів?
— Я говорю про мудрі закони, справедливі, а не такі, як у нас.
— Ну, так, звичайно... — знущався Кобзаренко. — От, наприклад, головний закон: «Вбивай — і житимеш»...
Березовський внутрішньо спішився, але не дав по собі того пізнати.
— Гаразд, гаразд, — сказав, поблажливо усміхаючись. — Поживіть отак з місяць, щоб не з’їсти ні одної тварини і ні одної рослини, — тоді скажете мені, що ви можете цей закон обійти... Але я маю на увазі не природні закони, а закони людські.
— А ті закони, що у нас тепер діють — чиї? Коні їх видумали, чи що?
— Так, не коні, — люди. Але які люди?
— Як то «які»? Та такі, що виступили проти законів Божих, а діють по законах диявола: «Вбивай — і житимеш!»
— При чому тут Бог і диявол?! Скажімо просто: у нас діють закони ворога і загарбника.
— А ти б яких хотів?
— Е, Григорію Степановичу, ви не хочете говорити поважно!..
— Ні, я говорю зовсім поважно і питаю тебе ще раз: ти яких би хотів законів?