— Як же це було? — зупинився врешті проти Марусі. — Та хоч розкажи толком!
Маруся відкусила нитку і взялася заселювати другу.
— Що ж тут розказувати? — знизила плечима. — Та ж ти кажеш, що знаєш усе...
— Знаю, що... Себто... — затнувся Ігор. — Я розумію, що тобі неприємно оповідати певні подробиці... Але мені цікаво, як було далі? Що він казав, цей мерзотник?
— А що ж він мав казати? — зідхнула Маруся і почала роботу новою ниткою.
— Ну, все ж таки... Мені казали, що він пробував викрутитися, звалюючи вину на тебе, стараючись доказати, що ти напала на нього, що це була «класово-ворожа вихватка». Правда це?
— Правда.
— Ну й мерзотник! — кипів Березовський, відчуваючи, як до крайнього обурення прилучається ще й почуття заздрости. — То він мав надію ще при допомозі брехні викрутитися, а натомість згубити тебе, надавши справі політичного характеру?!
Маруся вдруге підвела голову і вперлася в Ігоря суворим, нерухомим поглядом:
— Ігорю, навіть супроти найгіршого ворога треба бути справедливим: Комісаров не брехав.
— Що-о-о?!!
— Комісаров не брехав, Ігорю, — повторила вона. — Себто, брехав, але вже пізніше, коли його змусили «признатися до провини». Але спочатку все було так, як він казав: я сама напала на нього в темній кімнаті, де він дійсно поправляв сорочку, зняла калошу ще на порозі й почала його бити по пиці. Він навіть не міг боронитися, бо мав зайняті руки.
Ігореві здалося, що, або він божевільний, або Маруся божевільна.
— Повтори, дівчино, — обізвався зламаним голосом, бо сили покидали його. — Я, здається, добре не почув, або добре не зрозумів...
А Маруся, ніби мова йшла про найбуденнішу річ, повторила майже все слово-в-слово і знову заходилася біля діри, наполовину вже затягненої чорною ниткою.
Березовський починав вірити, але подив його ріс далі.
— Чекай!.. — пробурмотів. — І все ж таки я не розумію. І чого ж це ти? За що?..
Маруся різко відложила шкарпетку і встала.
— За що? — перепитала, і голос її засичав, як у гадюки. — За його доповідь! За те, що підносив на щит найбільше плюгавство! За те, що, не називаючи імен, ставив свої мерзотні вчинки на постамент зразкової моралі! За те, що натяками прозоро велів нам брати з себе приклад! За те, що змусив нас підносити руки на схвалення ганебної резолюції! Зрештою, за те, що він — Комісаров! І я жалую, що в мене не було нічого важчого в руках від брудної калоші, о, я дуже жалую!..
Сіла і знову вхопила недоцеровану шкарпетку. Але спокій її вже був порушений: важко дихала, на обличчі виступили червоні плями, а голка аж скакала в пальцях, не потрапляючи в належне місце.
Ігор довго отямлювався від усього почутого, але врешті вибухнув істеричним сміхом. Не міг встояти на ногах, впав на канапу і почав качатися з одного краю в другий. Уявляв собі «розсупоненого» Комісарова, збаранілого і заслоненого нападом роз’юшеної дівчини, дзвінкі ляпаси брудної калоші по відгодованій пиці, а, врешті, «признання до вини». Ні, це було гомерично! Це було ідіотично-дотепно! Це було справді несамовито! І ось тепер це смішне, убивчо-смішне, дівча після всього зробленого сидить собі біля столу й заклопотано церує величезну діру в бронзовій шкарпетці чорною ниткою! І ця шкарпетка, натягнена на картоплину, і зацерована чорною ниткою діра, і сама насуплена Маруся видавалися такими комічними, що Березовського вхопили спазми. Йому текли сльози з очей, боки почала розсаджувати гикавка, а він не міг втихомиритись.
— А що це?.. А ти чого регочеш?.. — з’явився на порозі Кобзаренко, протираючи заспані очі. — Я думав, що Маруся тебе лоскоче...
— Ой! — вистогнав Ігор. — Ваша «тихоня», здається таки залоскотала мене на смерть!..
І він знову почав реготати, а Маруся церувала далі й тільки хмурилася.
Нескоро — нескоро Березовський зібрав сили, щоб оповісти Кобзаренкові пригоду, але і підчас розповіді мусів робити паузи, бо сміх його душив.
Григорій Степанович слухав, здивовано поглядав на доньку, супився, стараючись укрити сміх, ворушив вусами і мав такий вигляд, ніби збирався пчихнути..
— Та ти, дівчино, що?!. — спробував гримнути він, коли Березовський скінчив оповідати. — Була при своєму розумі, чи... — і не витримав. Махнув рукою і зареготав також.
Регіт двох здорових чоловічих горлянок не зміщався в хаті. Він скакав у стелю, брязкав об шиби і заповнив; собою всі кутки так, що від нього стало тісно.
— Та годі вам! — крикнула врешті Маруся, хоч і сама вже усміхалася. — Наробили репету, аж у вухах лящить. Сусіди скоро позбігаються...
Але чоловіків не так легко було вгамувати, і вони, затихши на хвилину, починали знову і заходилися від сміху.