Василь вибрав дуже догідне місце під осокором, що ріс самотньо на відкритому березі, бо, як він казав, «справа була конспіративна». Знаючи жартівливий характер свого приятеля, Ігор та Євген терпеливо чекали на новину, поки що віддаючи честь імпровізованому обідові.
Як і личить солідним людям, скінчили їсти й пити, а тоді позакурювали і порозлягалися проти сонця.
— Так от, хлопці, — почав Ковалюк, — сидів я оце на зборах, думав, думав і знаєте, що постановив?
— Знаю, — кивнув головою Каланча: — ще більше піднести свою класову чуйність супроти всяких ворогів народу...
— Не вгадав, Євгене! Я постановив, насамперед, вкинути тебе в річку, якщо ти дозволиш собі ще раз на кпини... О, гатуйте мою дуфу, який ти нестерпний!
— Гаразд, Василю, я з тобою згодний! — обізвався Березовський. — Але, якщо ти й далі будеш вимотувати душу, то я тебе вкину в річку... Кажи вже, що то ти там такого мудрого видумав!
— Я постановив, — урочистим голосом почав Ковалюк, — найближчими днями оженитися.
Ігор і Євген попідскакували з несподіванки й посідали.
— Тепер?! Здурів?! — крикнули в один голос.
А Ковалюк перекинувся на спину і зареготав:
— Так, тепер! Раніше думав відкласти справу, аж поки не влаштуюся на роботу, а сьогодні постановив оженитися негайно.
Веретелюк глибоко зідхнув і ліг знову.
— Чого ж це так? —спитав меланхолійно. — Чи надто надієшся на недоторканість своєї особи, чи, навпаки, відчуваючи свою неминучу загибель, хочеш перед смертю вкусити від дерева пізнання?...
— А хоч би й так, матері його ковінька! — схопився Василь. — Хоч би й перед смертю?! Може вспію ще й нащадка лишити, щоб не сиротіла мати козацька! Що ж це? Думають нас усіх наполовину видушити, а другій половині охоту до життя відібрати?! Так. отже, наперекір всім і вся, женюся негайно і весілля оправляю на цілу губу!
— Хм! — усміхнувся Веретелюк. — Ти б уже просто женився, а то, як той Турґєнєвський герой, хочеш женитися «з ідеєю».
— Ні! — запротестував Ковалюк. — Хочу, власне, «з ідеєю»! Віднині все роблю з ідеєю! Досі я просто їв і просто опав. А з сьогоднішнього дня буду їсти вдвоє і спати вдвоє, щоб більше сили мати! Женюся, щоб замість себе одного — лишити, коли Бог дасть, з десяток молодих Ковалюків! Веселюся, жартую й співаю на злість тим, хто хоче мене примусити стогнати й плакати! Ой, гатуйте мою дуфу, ще не вмерла мати козацька!..
— Ти, часом, не з’їхав з глуму?.. — поцікавився Березовський.
— Ні, власне, що до нього вертаюся і вам раджу те саме. Плюньте на все і зробіть у кишенях по дві дулі — о! — і Ковалюк випнув кишені.
— Його справді треба би було до божевільні віддати! — цілком поважно вирік Євген.
— Ану, ану! — розійшовся Василь. — Віддай, але тоді, коли знайдеш зборище ще більше божевільних, ніж хоч би й в нашому інституті! О, гатуйте мою дуфу! Та ти сьогодні за що руку підносив, за що голосував?! Коли б ми ще були всі умово-хворими і не розуміли того, що ухвалюємо, — не було б воно так страшно. Але ми ж розуміли? Розуміли! І як же назвати наше поступування? Хіба божевіллям в квадраті! І то майже щодня те саме.
Ліг вигідніше і продовжував уже більш спокійно:
— Ні, хлопці, ні!.. Адже основний удар розрахований не проти нашого фізичного існування, а проти нашої психіки. Уляжемо йому — пропадемо, хоч і живі лишимося.
Товариші на якийсь час замовкли.
— А, знаєш, — обізвався Ігор до Веретелюка, — той «гатуйте мою дуфу» каже правду: ми всі живемо під знаком божевільного кошмару і, хоч ціною найвищих жертв стараємося зберегти своє існування, по суті ніхто з нас не знає, для чого воно йому потрібне?..
Євген ліниво повернув до нього голову:
— Чи й тобі також не приходить в голову якась ідея?..
— А хоч би? — замість Ігоря задиркувато відповів Ковалюк, знову схопившись з місця. — А хоч би? І хай! І добре! Женися, Ігорю, чого стільки воловодитися? Воно й так видно, чим те твоє «розчарування» скінчиться... І ти, Євгене, не витоптуй державної підлоги в гуртожитку, а пошукай собі іншої дороги. В тридцять третьому, як самі знаєте, більше чоловіків вигинуло, ніж жінок, тепер знову те саме. Вкінці на одного хлопця по дві жінки припадатиме — хоч гареми заводь, і нежонатим лишитися — це просто національний злочин! Ой, перепрошую, каюся і визнаю свою помилку: не національний, а державний!.. Наша радянська держава, знаєте, потребує багато людей, нових людей, радянських людей, вихованих на комуністичній моралі, а не таких, як ми. Ми лишень погній і нас скоро так, чи інакше, приберуть з кону. Не лишати ж пустелі. Отже, з Богом!.. Ой, гатуйте мою дуфу! Бачите, які то ще буржуазні пережитки лишилися у моїй психіці?!. Кажу вам, що нових людей треба, багато людей!..